Сучасний світ стоїть на порозі глобальних політичних трансформацій. Поляризація світу, змагання за сфери впливу та ресурси, збільшення прірви між різними верствами суспільства на планетарному рівні, що породжує локальні конфлікти, масову міграцію та соціальні заворушення, – далеко не повний перелік тих проблем, які спіткають людство у модерну постіндустріальну добу. Жорстка конкуренція суб’єктів міжнародної політики породила неабияку боротьбу й за історичну спадщину, володіння якою значно може вплинути на статус того чи іншого геополітичного центру, який претендує на отримання свого «шмату пирога», з метою посилення своєї домінуючої ролі та задля подолання і уникнення тих актуальних проблем, які перераховані вище.

У цьому контексті цікавим є питання приналежності до того або іншого цивілізаційного ареалу. Так вже традиційно склалося, що для народів Європейського континенту, з огляду на обмеженість території та посилення політичної та економічної ролі новоутворених країн, дало поштовх до конкурентної боротьби за той культурний спадок, який утворився на території Європи ще у давні часи. Одним із таких спадків, який беззаперечно вважається для Західного світу еталоном державотворчої ідеї, є антична римська спадщина. Адже ті нації, які хоча б опосередковано мають відношення до Риму та його цивілізаційних ідеалів, дає, на їхню думку, можливість претендувати їм на статус «вершителя доль» інших народів, які, за різних обставин, не мали можливості у минулому бути приналежними до античних соціокультурних процесів.

Українська держава, на зразок її сусідів, теж у певній мірі розпочала власну національну пропаганду своєї культурної винятковості та значущості. Український народ, який, маючи славетне минуле, з ряду причин потрапляв у залежність від інших претендентів на регіональне та світове панування, після здобуття довгоочікуваної незалежності також поволі почав відстоювати та пропагувати, хоч і зустрічаючи численні перешкоди на цьому шляху, власну національну ідентичність. І спадок давнього Риму є частиною сучасного українського державотворчого процесу. Проте, щоб зрозуміти походження цієї ідеологеми, необхідно заглянути в її історичну суть.

Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. які лише держави не приміряли на себе лавровий вінок давньоримських імператорів, проголошуючи себе правонаступником античного Риму: Ромейська (Візантійська) імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія, Болгарське царство, Сербське королівство, Московське князівство та інші. Найбільше законних прав на «світове панування», як прийнято вважати, у тогочасну добу мало лише одне місто – Константинополь (Візантій), яке, знаходячись на території Римської імперії, за більше ніж сотню років до падіння останньої, імператором Костянтином І Великим було проголошене «Новим Римом» в якості столиці новоутвореної імперії – Візантії.

Паралельно проіснувавши деякий період часу в якості двох головних метрополій ще єдиної, проте вже «надтріснутої» імперії, з ряду причин історичні шляхи «Першого» і «Другого Риму» почали поступово розходитися. Особливо це стало помітно після Великого розколу Християнської церкви у 1054 р. Тогочасна Європа, яка тільки почала ставати на ноги після епохи «темних віків», виявилася як релігійно, так і політично, розділеною навпіл. Ту давню добу, без перебільшення, можна порівняти з періодом «холодної війни» другої половини XX ст., коли два геополітичні полюси, вважаючи себе головними «вершинами світової історії» почали боротьбу за поширення свого впливу на міжнародній арені.

На цьому тлі виявилася цікавою доля першого східнослов’янського державного утворення – Київської Русі. Будучи сформованою дещо пізніше від країн Західної Європи, Київська держава, через політико-економічний розквіт «Другого Риму», що, зокрема, було результатом тимчасового занепаду «Першого», та через географічну близькість до своїх кордонів, почала багато в чому орієнтуватись саме на Константинополь (Царгород). Це торкнулося, перш за все, таких важливих сфер людської діяльності як торгівля та військова справа, співпраця в галузі яких була надзвичайно вигідною обом країнам. Починаючи з X ст., середньовічна Русь, через зрілість питання та через бажання долучитись до європейського політичного і культурного життя, пов’язала себе з Константинополем ще й релігійними узами, що було одним з основних факторів, які вплинули на розвиток як Києва, так і всієї Східної Європи.

Відтоді, здавалося, нічого не мало б завадити подальшому розвитку Руської держави. Будучи вже охрещеною країною, а отже визнаною тогочасними європейськими гравцями рівною серед рівних, Київська Русь активно почала рекомендувати себе в якості нової політичної та культурної потуги, з володарями якої проявляли бажання породичатися найвпливовіші монархи середньовічної Європи (чого лише варті були династичні зв’язки київського князя-хрестителя Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого). Той період, без перебільшення, по праву можна назвати «золотою добою» в історії українського державотворення.

Однак, через вище згадану «Велику схизму», руські (українські) землі поступово почали перетворюватися на арену боїв за геополітичний вплив двох основних християнських центрів – західного (католицького) «першого» Риму та східного (православного) «другого» – Константинополя. Київ (або, як його вже почали окреслювати, «Другий Єрусалим»), який тільки но почав долучатися до давньої римської культури (хоч, переважно, у її візантійському варіанті), а також до міждержавних відносин європейського та сусідніх з ним континентів, опинився на роздоріжжі світової історії. Натиск кочових народів зі сходу, посилення ролі «Першого Риму» (переважно через католицьку церкву та західноєвропейських монархів) та ослаблення «Другого» – сильно вплинуло на долю Київської держави та її мешканців. Наслідки не заставили себе довго чекати – Руська держава сильно ослабла, а сусідні з нею народи, скориставшись нагодою, почали процес інкорпорації її територій до своїх сфер впливу з майбутнім повним поглинанням останніх.

Заключним чинником у занепаді середньовічної Русі-України стало захоплення у 1453 р. Константинополю та знищення Візантійської імперії турками-османами. Славетний «Другий Рим», як прямий спадкоємець «Першого» та центр світового православ’я, стиснувся до одного лише району Константинополя – Фанару (Фенеру). Держава, яка своєю величчю, військовою могутністю та культурою протягом тисячі років вселяла страх та повагу народів світу, зникла з політичної мапи. Але чи зник «Новий Рим» назавжди?

Після падіння Константинополю на той час майже не залишилось тих, хто міг би успадкувати його політичне та сакральне значення. Такі православні народи як греки, болгари, серби, русини та ін. також позбулися своїх національних суверенітетів. Одні підпали під вплив мусульманського світу, інші – католицького. Лише одна держава, яка у той час (XV – XVI ст.) почала виходити з-під влади Золотої Орди, змогла скористатися станом справ тогочасної Європи – Московське князівство. Розуміючи, що «свято место пусто не бывает» та вважаючи, що лише їй судилося стати центром усього східнохристиянського світу, навіть якщо переважна його частина перебувала під впливом народів з іншими пануючими релігійними обрядами, Москва проголосила себе «Третім Римом». Формулювання цієї ідеологічної доктрини, а також відсутність достойних конкурентів на всьому православному ареалі, дали підставу пізньосередньовічній російській державі взяти на себе, так би мовити, «місіонерську» роль з «визволення» інших православних країн з-під гніту іновірців.

Наслідком посилення Москви та її повільного, але впевненого поступу на сусідні землі та народи, стало запущення ланцюгу подій, які неодноразово були причиною глобальних криз, які перманентно відбувалися в Європі та світі. Кремль, не нехтуючи будь-якими засобами для досягнення своєї мети, добився перетворення Московського князівства на однойменне царство, а згодом і на Російську імперію. Підступними методами Російська православна церква самопроголосила церковну автокефалію, а пізніше добилася й визнання титулу московського патріарха від Константинополя, який, вочевидь, не мав можливості нічого їй протиставити з огляду на перебування останнього під владою Османської імперії.

Все б так і могло тривати незліченну кількість років, якби геополітичні тектонічні плити XIX – XX ст. не почали процес різкого зміщення, й часто не на користь російськоцентричної політичної моделі світогляду. Отримання незалежності від Оттоманської Порти такими православними державами як Греція, Румунія та Болгарія, а також припинення (з 1923 р.) існування самої Османської імперії, з перетворенням останньої на демократичну Турецьку Республіку – надало Вселенському патріархату можливість дещо покращити своє становище. А зникнення  Російської імперії та процеси, які надалі за цим слідували, сильно підірвали міф про спадкоємність Росії від Римської держави.

Найбільшого удару по російському великодержавному самолюбству завдав розпад у 1991 р. Радянського Союзу, який, без перебільшення, наніс значно більшої шкоди російській національній ідеології як центру всього слов’янського та східноєвропейського простору ніж політична смерть його попередниці – Російської імперії. І якщо радянська держава втратила здебільшого свої західні, не православні території (Фінляндія, Польща та, на певний час, країни Балтії), однак вона все ж змогла зберегти у своєму складі українські, білоруські та інші землі, які завжди були невід’ємною частиною російської доктрини «Третього Риму».

Здобуття Україною незалежності та отримання її громадянам шансу навіки порвати політичні та культурні зв’язки з колишньою метрополією – Москвою – посіяло для Кремля страх бути знову відірваними від європейських та світових геополітичних процесів, які в своїй основі завдячують все тій же приналежності до римської глобалістичої традиції. Саме тому ряд революційних подій в Україні, прокладення нашим народом вектору на європейську та євроатлантичну інтеграцію, нарівні з церковно-релігійними процесами з отримання автокефалії Української Православної Церкви, які наразі відбуваються на наших очах, породило таку негативну реакцію російської панівної верхівки, яку ми можемо неозброєним оком спостерігати.

За умови успішності задумів, які поставили перед собою український народ та його влада, може спричинити в майбутньому утворення (а по суті відновлення) нового геополітичного центру – Києва. Факт потрапляння Української держави у поле зору Вселенського патріархату, носія давньоримської культури і традицій, та рішення російської влади порвати стосунки з останнім, загнавши себе, таким чином, у новітню самоізоляцію – ще більше вселяє впевненості у правильності обраного українцями державотворчого курсу.

З огляду на вище викладене, можна стверджувати, що ті процеси, які відбуваються в Україні та поза її межами є досить закономірними. Український народ, який великий період своєї історії був лише одним з каменів у коронах інших світових гравців, отримав можливість самому будувати свою державу і розвивати власну національну ідею. Володіння славетним корінням, яке тягнеться ще з прадавньої епохи та вміле оперування тими потужностями, які має в своїй основі українська земля, надає українцям грандіозний шанс зайняти своє унікальне місце на світовій геополітичній шахівниці.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email