Чи є у людства межа збагачення? Чи вміє людина вчасно зупинятися у своєму прагненні мати більше? Більше грошей, більший будинок, дорожчий автомобіль, більше речей, більше можливостей?
На перший погляд, відповідь очевидна, якщо є можливість збільшити доходи, то чому б не скористатися нею? Адже в економічній логіці зростання доходів супроводжується зростанням споживання. Більше заробляємо, більше витрачаємо. Але чи завжди більше означає краще?
Візьмімо простий умовний приклад. Заможність людини традиційно вимірюють через матеріальні атрибути: нерухомість, автомобілі, предмети розкоші, можливість подорожувати та споживати. Проте наскільки раціональною є ситуація, коли людина володіє величезним багатоповерховим будинком, значна частина якого фактично не використовується? Такий будинок потребує опалення, прибирання, ремонту, догляду та фінансових витрат. І навіть, якщо це все не є проблемою для людини, та чи додає це пропорційну кількість затишку, комфорту й щастя? Схиляюсь, що кожен матиме свою відповідь.
Цікавим є досвід Швейцарії, де дослідники звернули увагу на проблему надлишкового використання житлового простору серед старших поколінь.
Після того як діти залишають батьківський дім, а люди виходять на пенсію, потреба у великих будинках часто зменшується. Частина людей дійсно продає великі будинки або змінює їх на квартири з меншою кількістю кімнат. Водночас цей процес відбувається значно повільніше, ніж можна було б очікувати: багато власників залишаються у звичних помешканнях через емоційну прив’язаність, фінансові обставини та нестачу відповідних альтернатив.
Такі тенденції зафіксовані в Швеції, Данії, Нідерландах, Німеччині, Великій Британії.
В останній проблема навіть стала предметом державної житлової політики. За даними урядового звіту, приблизно 3,9 млн домогосподарств старших людей, недовикористовують житлову площу. Водночас близько третини людей віком від 65 років готові розглядати переїзд.
Можливо, справжня заможність полягає не в тому, скільки ми можемо накопичити або спожити, а в тому, наскільки ефективно використовуємо ресурси для забезпечення гідного, комфортного та змістовного життя.
Іще у 1972 році дослідники Массачусетського технологічного інституту розробили модель «Межі зростання», яка доводить, що безмежне зростання виробництва та споживання за обмежених природних ресурсів може призвести до їх виснаження, забруднення довкілля та економічної кризи.
А у 1971 році економіст Ніколас Джорджеску-Реген досліджував взаємозв’язок економіки та законів термодинаміки. Він пояснював, що будь-яке виробництво і споживання потребують природних ресурсів та енергії, а їх використання призводить до утворення відходів і втрати ресурсів, які не завжди можна відновити.
За даними ООН, якщо у 1970 році людство використовувало приблизно 30 млрд тонн природних ресурсів на рік, то у 2024 році цей показник зріс до 106,6 млрд тонн. Споживання ресурсів на одну людину збільшилося з 8,4 до 13,2 тонни. У щорічному дослідженні «Earth Overshoot Day» окреслено, що людство використовує природні ресурси швидше, ніж планета здатна їх відновлювати.
Сучасні екологічні рухи пропонують перейти від культури постійних покупок до відповідального споживання, повторного використання речей і збереження природних ресурсів.
Моделлю Економічного розвитку, яка пропонує оцінювати успішність країни не лише за показником ВВП, а й за тим, наскільки економічне зростання не руйнує довкілля є економіка пончика. Дана модель передбачає, що людство має знайти баланс між необхідністю забезпечення базових потреб кожної людини і екологічними можливостями планети.
Іншими словами, економіка пончика не направлена на нескінченне зростання заради зростання, а на створення умов для гідного життя всіх людей у межах екологічних можливостей Землі.
Авторка цієї концепції британська економістка Кейт Раворт, яка представила цю модель у 2012 році в доповіді «Безпечний і справедливий простір для людства», а у 2017 році розкрила свою концепцію в книзі Doughnut Economics.
Пояснення назви відбувається як раз саме через пончик, який
має зовнішнє коло, внутрішнє коло та простір між ними. Внутрішнє коло – це соціальний фундамент, який передбачає мінімальні умови, необхідні для гідного життя людини (доступ до освіти, медична допомога, достатня кількість їжі, чиста вода, житло, гідна робота, рівність і соціальна справедливість).
Якщо люди перебувають усередині отвору пончика, це означає, що їхні базові потреби не задоволені. Зовнішнє коло – це екологічна стеля, межі, які людство не повинно перевищувати, щоб не завдавати критичної шкоди планеті (зміна клімату, забруднення повітря, вирубування лісів, виснаження природних ресурсів, забруднення води та ґрунтів). Якщо економічна діяльність виходить за зовнішнє коло, вона створює екологічну небезпеку.
Як результат, пончик є простором, де, за задумом Раворт, має розвиватися економіка.
Люди мають все необхідне для життя, але при цьому не повині використовувати більше ресурсів, ніж планета може витримати.
Наприклад, у 2020 року у Амстердамі була представлена модель «Міський пончик», при якій місто використало її для планування економічного відновлення після пандемії COVID-19.
Модель передбачала скорочення використання первинної сировини, повторне використання будівельних матеріалів, зменшення кількості відходів, зменшення негативного впливу на довкілля.
Модель «пончика» використав і Брюссель для переходу до більш екологічної та соціально справедливої економіки.
Копенгаген також почав використовувати принципи економіки пончика у плануванні свого розвитку, приділяючи увагу екологічному транспорту, скороченню викидів.
Модель не є готовою економічною системою, вона скоріше інструмент оцінювання та планування розвитку.
Наприклад, країна може демонструвати зростання ВВП на 5%, але водночас мати високий рівень бідності, забруднення повітря та нестачу доступного житла. За традиційними економічними показниками це може виглядати як успіх, але за моделлю пончика – ні.
Саме тому концепція викликає дискусії щодо практичного вимірювання результатів, фінансування та впливу на економічне зростання.
Дана модель може бути цікавою для Украіни в процесі повоєнного відновлення, при застосуванні у вирішення проблеми зруйнованого житла, створення робочих місць, підтримці бізнесу, розвитку відновлювальної енергетики.
Економіка пончика Кейт Раворт наштовхує на необхідність переосмислення поняття економічного успіху, пропонує перейти від ідеї нескінченного економічного зростання до моделі, у якій головною метою є добробут людей та збереження планети.
Економіка пончика пропонує змінити головне питання цивілізації не «Скільки ми можемо виробити?», а «Скільки нам насправді потрібно, щоб усі жили добре?».
Наталія Грущинська





























