З давніх давен різноманітні групи людського суспільства, незалежно від етапу свого розвитку (плем’я, народ, держава) перманентно взаємодіяли між собою. Ці контакти мали й мають як мирний (торгівля, союзи тощо), так і відверто ворожий (війни, підкорення тощо) характери. Для досягнення цивілізованого співіснування та з метою запобігання або розв’язання конфліктів між народами людство розробило найдієвіший засіб здійснення зовнішньої політики – дипломатію.

Традиційно склалося, що одними з основних методів дипломатичної діяльності є: ведення переговорів, укладання двосторонніх (багатосторонніх) угод, відкриття представництв однієї держави в іншій тощо. Так, заглиблюючись у витоки, варто зазначити, що однією з найдавніших пам’яток, що збереглися до наших днів, є єгипетсько-хеттський договір (XIII ст. до н. е.) – документ, який свого часу поклав кінець багаторічним війнам між двома найстарішими цивілізаціями – Єгипетським та Хеттським царствами. Це джерело, без сумніву, має колосальне за своєю природою значення, адже воно є доказом того, що людство ще на відносно ранніх щаблях свого розвитку було в змозі у договірний спосіб покласти кінець боротьбі двох, здавалося, непримиримих держав. З факту існування зазначеної угоди можна зробити висновок, що цивілізованою альтернативою завершення будь-якого міжнародного конфлікту, на противагу підкоренню або знищенню однією стороною (сторонами) іншої (інших), є здатність розв’язання воєнного протистояння шляхом досягнення за столом переговорів та належним чином оформленого спільного консенсусного рішення.

У подальшому ведення переговорів та укладення будь-якого роду міжнародних договорів стало більш розповсюдженим явищем. Значення дипломатії почало набувати все більшої ваги, щоразу виводячи людство з пітьми ненависті та ворожнечі. З часом уже звичні двосторонні домовленості почали набувати багатостороннього формату, особливо у моменти, коли світове товариство почало розуміти, що досягнення спільного благополуччя між народами потребує й багатостороннього компромісу, піднявши таким чином престиж дипломатичної служби на новий рівень. Так, за допомогою багатосторонніх дипломатичних переговорів та домовленостей були завершені воєнні конфлікти небувалого раніше глобального масштабу:

  • Тридцятилітня війна (1618 – 1648 рр.) – завершилась підписанням двох мирних договорів (Мюнстерського і Оснабрюкського), що поклало початок Вестфальської системи міжнародних відносин й ознаменувало визнанням в якості одного з ключових «принципу національного державного суверенітету»;
  • Наполеонівські війни (1799 – 1815 рр.) – завершились підписанням Паризьких мирних угод, започаткувавши Віденську систему міжнародних відносин, систематизувавши й уніфікувавши дипломатичні ранги і типи консульських установ;
  • Перша світова війна (1914 – 1918 рр.) – завершилась підписанням Версальського мирного договору, встановлення Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, однією з особливостей якої було заснування Ліги Націй, першої міжнародної організації;
  • Друга світова війна (1939 – 1945 рр.) – завершилась підписанням цілої низки мирних договорів, що ознаменувало зародження Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, головною особливістю якої було утворення Організації Об’єднаних Націй – найбільш впливової міжнародної організації, членами якої змогли стати майже усі держави світу, що, безумовно, стало тріумфом дипломатії у повоєнну і сучасну добу.

Не залишилась осторонь у залученні до розвитку світової дипломатичної діяльності й Україна. Ще в епоху раннього середньовіччя, український народ, заснувавши перші державні утворення у самому серці Європи, часто був задіяним у багатьох геополітичних процесах континенту. Так, Великі князі, правителі новоутвореної ранньофеодальної східнослов’янської держави – Київської Русі, швидко почали долучатися до тогочасної європейської і світової дипломатії. Першим приміром цього може служити ціла плеяда укладених руськими монархами двосторонніх договорів з однією з найвпливовіших імперій середньовічного світу – Візантією, що неабияк сприяло налагодженню контактів між Києвом та Константинополем, особливо у таких сферах суспільного життя як торгівля і військова допомога.

Другим прикладом залучення Київської держави до європейських політичних процесів може служити ще один інструмент реалізації зовнішньої політики тогочасної епохи – це так звана шлюбна дипломатія. Після прийняття Руссю хрещення, європейські монархи почали сприймати нашу державу як рівну їм по статусу, що давало «зелене світло» до можливості встановлення з київськими правителями шлюбних союзів. Найбільш яскравими зразками династичних угод між представниками руської княжої династії Рюриковичів та іншими християнськими правлячими домами можуть служити укладення шлюбів в епоху посідання київського престолу Володимиром Великим та його сином Ярославом Мудрим (X – XI ст.), за що останнього навіть справедливо прозвали «тестем Європи». Саме за правління цих князів, через їхню зважену та далекоглядну внутрішню і зовнішню політику, Русь-Україна досягла небувалого розквіту, що й досі вважається українським суспільством еталоном вітчизняного державотворення.

Навіть у новий час, періоді, що супроводжувався як відсутністю національного суверенітету, так і водночас боротьбою за власну свободу, український народ знаходив можливості налагодження дипломатичних зв’язків з багатьма іноземними країнами. Запорозька Січ, маючи добру славу осередку перебування одних з найкращих воїнів – українського козацтва, часто перебувала у вирі тогочасних європейських подій. Так, запорозькі козаки не раз були залученими як до захисту держав, в складі яких Україна перебувала, таких як Річ Посполита, так і, на прохання провідних західних країн, приймали участь у конфліктах загальноєвропейського розмаху, таких як вищезгадана Тридцятилітня війна. Не виключено, що саме перебування «у курсі всіх справ» тогочасної Європи дало можливість козацьким провідникам відточити не лише військові, а й дипломатичні навички, заодно посіявши державотворче зерно на волелюбний український ґрунт.

Після утворення у 1648 р. Гетьманщини, що виникла внаслідок визвольної боротьби гетьмана Богдана Хмельницького, нова козацька республіка мала набагато більше ознак державності ніж Запорозька Січ, доказом чого, окрім наявності території з чітко визначеним адміністративним поділом та сформованих збройних сил, було існування розвинутого, як для молодої країни, управлінського апарату, включно із зовнішньополітичною службою. Наявність останньої, примноженої дипломатичними талантами таких відомих козацьких очільників як вищезгаданий Б. Хмельницький і таких його наступників як І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа тощо, дало можливість Гетьманській Україні налагодити дипломатичні відносини з багатьма впливовими іноземними державами, а заодно й укладати двосторонні договори з деякими з них.

Однак, слід визнати, що наявність одних лише дипломатичного та військового хисту за тих умов, які склалися для українського народу в XVII – XVIII ст., було не достатньо для здобуття та втримання повноцінної незалежної Української держави. Перманентні війни із зовнішніми ворогами та постійні чвари й міжусобиці серед козацької старшини відкотили український державотворчий процес назад у своєму розвитку, аж допоки чергова глобальна конфронтація між могутніми європейськими та світовими гравцями у XX ст. не надала нового шансу українцям знову заявити про своє існування.

Бурхливі події Першої світової війни та революційні події в середині багатьох її учасників, що було причиною послаблення останніх, надали унікальну можливість українському народу скористатися ситуацією та проголосити про свою самостійність. Саме у період Перших визвольних змагань (1917 – 1922 рр.) українське національне державне будівництво, а заразом й українська дипломатична діяльність набувають якісно нового вигляду. Так, через місяць після проголошення у листопаді 1917 р. Української Народної Республіки, 22 грудня 1917 р. Головою уряду УНР Володимиром Винниченком було підписано розпорядження про створення Генерального секретарства з міжнародних справ, започаткувавши тим самим дипломатичну службу сучасного зразка. Саме ця дата лягла в основу професійного свята, яке щорічно відзначається в Україні – Дня працівників дипломатичної служби.

Створення більше століття тому вітчизняної зовнішньополітичної служби надало можливість молодій Українській державі активно долучитися до міжнародних політичних процесів останніх років Великої війни. Так, завдячуючи українській миролюбності та зусиллям таких тогочасних дипломатів як О. Шульгин, М. Любинський, О. Севрюк, М. Левитський та ін. Українська Народна Республіка, після підписання 9 лютого 1918 р. у м. Берестя мирного договору з Центральними державами, змогла першою серед інших вийти з Першої світової війни та бути визнаною незалежною і рівноправною державою.

Хоча, з огляду на складні обставини міжвоєнної доби, Україна не змогла уберегти свого національного суверенітету та знову потрапила у залежність від сусідніх держав (Радянський Союз, Польща, Чехословаччина, Румунія), однак вона не була, як це, на жаль, не раз траплялося в історії, безвісно зниклою з політичної мапи світу, ба навпаки, продовжила, хоч і в досить урізаному вигляді, надалі провадити зовнішньополітичну діяльність. Найбільш чітко виражених рис відносної самостійності українська дипломатія набула після можливості Україною, по завершенні Другої світової війни, стати однією з країн-засновників Організації Об’єднаних Націй, дозволивши тим самим Україні з-поміж решти 51 держави опинитися в епіцентрі будівництва найбільш значущої в історії світової дипломатії системи міжнародних відносин – Ялтинсько-Потсдамської.

Зовнішньополітична активність Києва у XX ст. надала, без перебільшення, неабиякої ваги Україні в її державобудівничому поступі, адже завдяки створенню модерної дипломатичної служби та активній діяльності вітчизняних дипломатів, Україна не сходила з порядку денного світової міжнаціональної діяльності. Це також зіграло свою роль й після остаточного здобуття у 1991 р. Україною незалежності, дозволивши Києву прискореними темпами налагоджувати дипломатичні контакти з більшістю країн земної кулі. Такі сучасні українські дипломати як А. Зленко, Г. Удовенко, В. Огризко та ін. зробили неабиякий внесок для розбудови головного вітчизняного органу у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин – Міністерства закордонних справ України.

Неабияку роль вітчизняна дипломатія, в особі представників влади, дипломатичного корпусу та громадянського суспільства, відіграла й після російської збройної агресії проти України у 2014 р. Об’єднання цивілізованого світу (Сполучені Штати Америки, Канада, країни-члени Європейського Союзу і НАТО тощо) навколо боротьби нашого народу за своє політичне існування, що має чітке вираження у санкційній політиці проти Москви, матеріальній, військовій і гуманітарній допомозі Києву, а також подальше продовження Українською державою свого європейського і євроатлантичного поступу, – без перебільшення є заслугою активних зовнішньополітичних зусиль як української дипломатичної служби, так і світової дипломатії загалом.

Підсумовуючи усе вище викладене, можна впевнено констатувати, що дипломатія, як інструмент зовнішньої політики, має колосальне значення для усього людства. Пройшовши довгий шлях свого становлення й розвитку, а також набувши тих рис, які ми спостерігаємо сьогодні, а саме: розвинуту зовнішньополітичну службу та її апарат, усталену практику укладання двосторонніх (багатосторонніх) угод між суб’єктами міжнародних відносин, консенсусне вирішення справ на наднаціональному рівні, впровадження колективної безпеки на регіональному та загальносвітовому рівнях, покарання тих суб’єктів, які порушують принципи міжнародного права та загальнолюдське уявлення про мирне співіснування, – дає повне право стверджувати, що дипломатична діяльність, без перебільшення, стала однією з головних запорук вбереження людської цивілізації від хаосу та тотального знищення. І навіть попри те, що поки не всі міжнародні гравці бажають приймати чесні правила гри, всезагальна консолідація політичних та економічних зусиль інших її учасників не дозволяє порушникам на свій лад перекроювати увесь той загальнолюдський прогрес, який людство пройшло за тисячі років свого існування. Залишається сподіватися, що роль і значення дипломатії в подальшому лише зростатиме, а людська цивілізація зможе досягти такого стану розвитку, коли міжнародна конфліктогенність назавжди залишиться у минулому.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email