9 березня 2018 року на офіційному сайті НАТО з’явилось коротке повідомлення, в тексті якого було сказано про відкритість НАТО для нових потенційних членів: України, Грузії, Боснії та Герцоговини, а також Колишньої Югославської Республіки Македонія. Дане повідомлення, чомусь, визвало неабияку радість зі сторони керівників держави: «Україні було надано статус аспіранта НАТО», — заявили цілий ряд посадовців топ-рівня. Це також визвало палкі дискусії у експертному і журналістському середовищі. Що насправді було сказано на сайті НАТО та чи є якісь реальні зрушення процесі Північноатлантичної інтеграції? Давайте проаналізуємо.

Дійсно, в повідомлення на сайті НАТО йде мова про те, що Україна є країною-аспірантом («aspirant country»). Сказано, що такими є держави, які заявили про свій намір приєднатися до НАТО і яких запрошено до інтенсивного діалогу з НАТО з питань їхніх намірів щодо членства («membership aspirations») і пов’язаних з цим реформ. Також на сайті вказано, що країни-аспіранти можуть бути запрошені до Плану дій щодо набуття членства («Membership Action Plan») для підготовки до потенційного членства, але приєднання до цього плану не гарантує саме членство, а лише являє собою ключовий механізм підготовки. Далі зазначається, що країни, які мають наміри приєднатись до НАТО («Countries aspiring to join NATO») повинні продемонструвати, що вони готові слідувати принципам Вашингтонського договору 1949 року, а також готові досягти ряду політичних, економічних та військових критеріїв. Ось і все.

Чи є тут щось таке особливе, чому є сенс сильно радіти? На нашу думку ні. Альянс всього лише зазначив, що Україна має намір приєднатись до НАТО. Ніяких нових та особливих статусів надано не було.

Приводом радіти міг би стати підписаний План дій щодо членства в НАТО (MAP). Цей план, можна сказати, є аналогом Угоди про Асоціацію з ЄС, тільки у оборонній сфері: він є покроковим планом дій, виконуючи вимоги якого країна має шанс приєднатись до Альянсу. Має шанс, а не гарантовано стане членом. На цьому підкреслює сам Альянс на своєму офіційному сайті.

Такі плани щодо членства вже мають Боснія та Герцоговина (з 2010 року), а також колишня Югославська Республіка Македонія (з 1999 року). Тобто, ці країни вже почали поступовий процес інтеграції в НАТО. Україна ж такого плану ще не має. Скільки у цих країн піде часу на реалізацію цього плану і фактичне приєднання – невідомо. Колишня Югославська Республіка Македонія, наприклад, не зможе стати членом НАТО поки не вирішить проблему своєї офіційної назви з Грецією, яка вважає, що Македонія – це назва історичних грецьких територій. Перспектив вирішення цього спору поки що немає.

У останнього приєднаного члена НАТО – Чорногорії, на імплементацію плану пішло 8 років: він був підписаний в 2009 році, а фактично членом організації країна стала вже у 2017-му. І це для держави, у якої кількісний склад збройних сил складає всього декілька тисяч осіб, а територія складає всього 13 тис кв.км. 8 років пішло на інтеграцію для такої маленької країни.

Але, нажаль, в питанні північноатлантичної інтеграції України є більш серйозна проблема. Це анексований півострів Крим та військові дії на Донбасі. Це є основна перешкода для нас. Справа в тому, що в основному документі НАТО – Північноатлантичному договорі, чітко вказано основний критерій набуття членства в організації: у статті 10 Договору написано, що “сторони, за одноголосним рішенням, можуть запросити приєднатись до Договору будь-яку іншу Європейську країну, готову слідувати принципам Вашингтонського договору та внести вклад в безпеку Альянсу”. Готовність слідувати принципам Україна має і це вже відмітили на сайті НАТО. Але чи може наша держави внести вклад в безпеку Альянсу?

Зрозуміло, що країна з діючим військовим та територіальним конфліктом апріорі не може підвищити безпеку Альянсу, а тому про приєднання до НАТО не може йти і мова до тих пір, поки ці ключові для країни проблемні питання не будуть вирішені. Так, ми можемо та повинні і надалі співпрацювати з НАТО у різних напрямах: спільні операції, навчання, тренінги, подальше впровадження військових стандартів і так далі, але основні акценти повинні бути зроблені на двох речах: роботи по вирішенню нинішнього конфлікту з РФ та розвиток власних збройних сил. В останньому вже є дуже хороший прогрес.

За останні декілька років Збройні Сили України пройшли дуже якісну трансформацію, завдяки якій їх вже можна називати по справжньому боєздатними. Але на досягнутому зупинятись непотрібно. Буде членство в НАТО середньо чи довгостроковою перспективою, а власну армію потрібно розвивати і надалі незалежно від того. Це потрібно в першу чергу нам, а не сусідам чи організаціям-партнерам. Боєздатна армія – основна гарантія безпеки та недоторканості території держави. Якщо будемо мати сучасні Збройні Сили та зможемо забезпечити недоторканість своєї території – членство в НАТО зможе стати реальністю. На сьогодні ж ця перспектива дуже розмита.

В’ячеслав Шутенко

1,319 просмотров всего, 4 просмотров сегодня

Print Friendly, PDF & Email