Миттєвий доступ до інформації, як кожна велика сутність, несе в собі водночас і великий позитив, і великий негатив. Це велике благо, коли треба щось перевірити, уточнити або підвищити власну ерудицію без практичної мети. І це легка спокуса запросто стати ерудитом або й енциклопедистом. Добре, коли знання, які накопичувалися протягом сторіч, стають надбанням всіх, хто цього бажає. Але великим негативом стає некритичне засвоєння цих знань, маніпулювання ними, присвоєння собі того, що добували інші. Скільки матеріалів в електронних медіа було виготовлено на основі чужих, коли речення, написані іншими, було лише переставлено місцями!

В подібний спосіб виготовляються не лише статті для популярних видань. Ці самі технології все частіше застосовуються для наукових праць, покликаних підвищити соціальний статус тих, хто їх нібито написав.

Плагіати були ще в Давньому Римі. В результаті щойно згаданого «методу» зазирання до Вікіпедії, щоправда, до англійської, з’ясовую, що першим, хто публічно заявив про використання його текстів під чужим іменем, вважається давньоримський поет Марціал, і було це ще в 1 ст. н.е. – як легко, маючи базові знання англійської мови, блиснути ерудицією!

Від часів Давнього Риму в різні часи, в різних країнах з’явилося чимало плагіаторів в різних сферах людської діяльності: в мистецтві, в літературі, у філософії, в точних науках. Списки плагіаторів протягом тисячоліть склалися довжелезні, і за кожним іменем – своя драматична історія, свій цікавий чи не дуже сюжет.

А скільки було тих, хто плагіаторами себе не визнали, вважаючи висунені звинувачення безпідставними! Якщо плагіатор є достатньо красномовним, він захищатиметься до останнього, навіть якщо його й буде притягнено до суду. І судді щоразу будуть мати наново поставлену проблему – довести факт плагіату. Особливо це важко зараз, коли поважні мислителі заявляють, що все в цьому світі вже було, коли в літературі, мистецтві, театрі й кінематографі  прижилося і здобуло законні права таке поняття, як «рімейк». То чого ж цього не може бути в академічних дослідженнях тої ж таки літератури?

Здавалося б, проблеми академічних досліджень не повинні потрапляти до ЗМІ – це суто вузькі питання, цікаві певній спільноті, а не широким колам. Одначе останнім часом з’явилося чимало публікацій про недобросовісні наукові праці, які зацікавили багатьох.  Йшлося про несамостійні праці людей, які відомі не так, як науковці, а завдяки своїй іншій діяльності: політичній, державній, адміністративній. Це люди, які й не роблять академічної кар’єри, одначе науковий ступінь їм чомусь потрібен. Як титул маркіза, на крайній випадок, барона, був свого часу потрібен третьому стану – титул мимоволі шанується сам по собі, мало хто докопуватиметься як само його було даровано.

Так само мимоволі викликає повагу й науковий ступінь кандидата, а тим більше доктора наук. Він свідчить не так про належність до університетських кіл, як воно є у світі, а, як колись титул маркіза, засвідчує високий статус того, хто його має. То певно є відголоском радянських часів, коли статус титулованого науковця був одним із найвищих у суспільстві, і, відповідно, високооплачуваним. То чого ж не спробувати здобути його собі, тим більше не в царині точних наук, де впоратися помітно важче, а в царині, наприклад, літературознавства.

– Академічна праця з літературознавства докорінно відрізняється від просто собі думки читача про літературний твір, як іноді вважають люди необізнані, – каже член-кореспондент НАН, завідуюча відділом Інституту Літератури ім. Т. Шевченка Тамара Гундорова, – літературознавець передає не емоційні враження читача від літературного твору, а досліджує сам твір, особистість автора,  те, як твір читається в різні епохи, контексти, про які говорить твір, естетику, поетику твору. Тобто ідеться про певну наукову проблему, пов’язану з літературою. Про пошуки законів розвитку літератури, жанрів, стилів тощо. Науковець прагне максимально дотримуватися об’єктивності, щоб говорити про літературу. Для цього дослідник ретельно аналізує сам текст, його чорнові версії, знайомиться з тим, що писали про твір попередні дослідники.  І, знаючи те, що писали інші дослідники, має іти далі й пропонувати свої гіпотези та ідеї.

Слово «плагіат» є дуже давнім. Як свідчить та сама англомовна стаття у Вікіпедії, латинське слово «plagium», що означає «крадіжка», має індоєвропейський корінь «plaga», що означає ткати, вплітати… Схоже на те, що раніше були плагіати, коли вкрадені ідеї впліталися в ідеї крадія, і тоді справді було дуже важко виявити плагіат. Власне, суть була в тому, як, використовуючи чуже плетиво, додати до нього свою нитку, примножити знання, яке у старі часи було анонімним.

– А тепер знання має авторів і підлягає закону про авторське право. Проте крадуться не окремі нитки для ткацтва, а весь зітканий виріб, – каже Тамара Гундорова. – І ці плетива із чужих думок видаються і захищаються, як авторські.  Якщо про такий спосіб творчості можна ще говорити в контексті художньої літератури, і це називають інтертекстуальністю, то у науці він абсолютно неприйнятний. Так відбувається профанація академічних  досліджень як таких. Втрачається вартість знання, розмиваються критерії, зникають стандарти. Добрих робіт, виконаних у нашому Інституті і поданих на звання доктора чи кандидата, не так і мало. Але коли нема меж між якісним і неякісним, оригінальним і підробленим,  доведеним і сумнівним, а головне – коли  клонується псевдонаука, тоді наступає колапс гуманітаристики.

Євгенія Кононенко

Print Friendly, PDF & Email