У 2015 році громадська спілка (ГС) звернулась до окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якому просила суд визнати протиправними дії вказаного Департаменту щодо видачі ТОВ «Т» містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, визнати незаконними та скасувати містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.
Відповідно до п. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV (далі – КАСУ) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАСУ кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав та інтересів осіб в сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв’язку із прийняттям рішення суб’єктом владних повноважень ця особа має довести, яким чином було порушено її права чи інтереси даним рішенням суб’єкта владних повноважень.
В порушенні ст. 19 Конституції України, Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» діями Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) щодо надання ТОВ «Т» містобудівних умов та обмеження забудови земельної ділянки між вул. «М» та просп. «Б» у районі «Д» м. Києва від 2014 року мало б бути доведено зі сторони ГС, яким чином цими діями Департаменту було порушено саме її права та інтереси, що призвело до негативних наслідків для неї. Тобто має існувати причинно-наслідковий зв’язок між діями суб’єкта владних повноважень (Департаменту) та порушенням права та законних інтересів ГС в результаті цих дій, про що і має бути поданий адміністративний позов від ГС до суду.
Не зважаючи на те, що (як встановлено рішеннями попередніх судів) фізичні особи є користувачами земельних ділянок (а не ГС), що оточують будівництво на території між вул. «М» та просп. «Б» у районі «Д» м. Києва, і є членами ГС, вказані дії Департаменту не можна вважати, на нашу думку, порушенням прав та законних інтересів ГС. Позов мали б подавати саме ці фізичні особи та доводити, яким чином та у який спосіб цими діями Департаменту порушуються саме їх права та законні інтереси. Проте, дані фізичні особи звернулися за захистом своїх (на їх думку) порушених прав та законних інтересів до ГС і в результаті позов був поданий вже від ГС з метою захисту невизначеного кола цих фізичних осіб, що свідчить про захист не своїх прав та законних інтересів як юридичної особи відповідно до ч. 1 ст. 6 КАСУ, а прав та законних інтересів фізичних осіб-членів ГС.
Крім того, ГС, як вбачається із вже встановлених рішень адміністративних судів, не є користувачем (власником) земельної (их) ділянки (ок), яку (і) оточує будівництво на території між вул. «М» та просп. «Б» у районі «Д» м. Києва, не наділена чинним законодавством України, а також рішенням Київської міської ради повноваженнями щодо захисту порушених прав та законних інтересів територіальної громади.
Тому, на нашу думку, ГС не є належним позивачем в даній адміністративній справі, її права та законні інтереси діями Департаменту не порушені. Обраний ГС спосіб захисту своїх права не відповідає чинному законодавству України.
Додатковим аргументом щодо відмови в задоволенні заяви ГС про перегляд ухвали ВАСУ від 18.05.2016 в порядку ч. 1 ст. 237 КАСУ є те, що ГС не є стороною в правовідносинах, в яких Департаментом містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) було надано ТОВ «Т» містобудівні умови та обмеження. Крім того, містобудівні умови та обмеження є актом індивідуальної дії, що направлений на врегулювання правовідносин між Департаментом та ТОВ «Т».
ГС вказує, що право на звернення до суду обґрунтовується тим, що оскаржуваним дозволом було порушено законне право позивачів на збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, гарантоване статтею 54 Конституції України. Крім того, оскаржуваними містобудівними умовами порушені екологічні та культурні права громадськості, передбачені статтею 54 Конституції України, Законами України «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону навколишнього середовища». Позов був також заявлено на захист громадських (суспільних інтересів). Позов було заявлено на захист громадських (суспільних) інтересів, оскільки земельна ділянка та об’єкт щодо яких було надано дозвіл на виконання будівельних робіт належать до об’єкту культурної спадщини та на яких поширюється право Українського народу.
Проте, земельні ділянки між вул. «М» та просп. «Б» у районі «Д» м. Києва, як встановлено попередніми рішеннями адміністративних судів, не належать до об’єктів культурної спадщини, історико-культурних заповідників, оскільки рішенням Київської міської ради від 26.07.2007 року №67/1901 цільове значення оспорюваних земельних ділянок було змінено та надано дозвіл на їх використання для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціональних комплексів у складі комплексу готельно-офісного та торговельно-розважального призначення, житлово-офісного комплексу з апартаментами, яхт-клубу, дельфінарію та аквапарку. У 2007 році власником оспорюваних земельних ділянок було ТОВ «М». Крім того, як встановлено попередніми рішеннями адміністративних судів, за ТОВ «Т» належним чином згідно із договором купівлі-продажу між ТОВ «М» та ТОВ «Т» оформлено документи на право власності на ці земельні ділянки (державний акт на право власності на земельну ділянку від 10 серпня 2010 року).
Варто також зазначити, що відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року № 1805-III підприємства усіх форм власності, заклади науки, освіти та культури, громадські організації, громадяни сприяють органам охорони культурної спадщини в роботі з охорони культурної спадщини, можуть встановлювати шефство над об’єктами культурної спадщини з метою забезпечення їх збереження, сприяють державі у здійсненні заходів з охорони об’єктів культурної спадщини і поширенні знань про них, беруть участь у популяризації культурної спадщини серед населення, сприяють її вивченню дітьми та молоддю, залучають громадян до її охорони.
У преамбулі Закону України «Про охорону культурної спадщини» зазначається, що об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об’єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
А відповідно до ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Отже, збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, належить до обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування.
Закон України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року № 4572-VI не може змінювати чи підміняти спосіб захисту порушених прав фізичних осіб (як членів цих громадських об’єднань), чиї права та законні інтереси були порушені саме рішеннями суб’єктів владних повноважень, оскільки стороною даного публічно-правового спору можуть бути тільки фізичні особи (а не ГС) у випадку порушення (на їх думку) їх прав та законних інтересів діями Департаменту.
На нашу думку, також складно погодитись із обґрунтуванням попередніх адміністративних судів щодо правомірності звернення ГС в інтересах фізичних осіб її членів до суду за захистом їх порушених прав та інтересів, посилаючись на рішення Європейського Суду з прав людини від 16 грудня 1997 року та 11 травня 2011 року, якими було встановлено право громадських об’єднань звертатись до суду за захистом своїх прав. Оскільки цими рішеннями Європейського Суду з прав людини встановлюється право громадських об’єднань за захистом саме своїх прав, а не прав своїх членів.
