Події в Україні останніх п’яти років, без перебільшення, показали хто є хто на міжнародній арені по відношенню до українського народу, особливо серед сусідів зі спільного східноєвропейського простору. До 2013 – 2014 рр. Українська держава, за деяким виключенням, мала безтурботні відносини з Росією (у багатьох сферах життя), Польща у той час вважалась незамінним «адвокатом» у європейському та євроатлантичному поступі нашої країни, а така держава як Угорщина взагалі рідко коли згадувалась в українському інформаційному просторі, окрім хіба що туристичної галузі вітчизняної економіки.
Після революційних подій в Україні та початку проти неї збройної агресії Москви, що супроводжувалось окупацією Криму і Донбасу, весь той світ, який уявлявся українському суспільству, враз перевернувся з ніг на голову (чи можливо навпаки). Так, Російська Федерація, ще до початку активної фази Євромайдану, одразу показала своє істинне обличчя по відношенню до останнього та його учасників. Республіка Польща, наш найбільший західний сусід, у наступні після перемоги Революції Гідності роки поволі почала у підтримці України щодо її прозахідних устремлінь відходити на інший план. З другим за розміром та значенням західним сусідом – Угорщиною у нашої держави останнім часом складаються чи не найгірші, після Росії, відносини серед решти сусідніх держав.
Однак, на тлі усіх згаданих вище подій виділився новий, а по факту трохи призабутий старий друг і союзник України – Литовська Республіка. Далеко не кожну державу нашого регіону можна назвати істинним Другом (з великої букви) українського народу. І хоча обидві наші країни не мають спільного сухопутного кордону, однак вони з багатьох підстав є дуже близькими за своєю природою. І причин таких доволі теплих відносин можна назвати кілька.
Першим мотивом для формування гарних україно-литовських відносин є наявність спільної історичної та культурної спадщини. Ще у період середніх віків литовський та український (руський) народи проживали в єдиній Литовсько-Руській державі, коли спільними зусиллями, одними з перших у Східній Європі, змогли дати відсіч золотоординській навалі та в змозі були єдиним фронтом боронити спільну територію від тевтонських і московських посягань, разом розвивали економічні та культурні відносини багатонаціонального краю, а з XVI ст. спільно розробили кодифікацію правових положень з різних галузей тогочасного європейського права – так звані Литовські Статути (до речі, староукраїнською (руською) мовою, яка була офіційною для ведення діловодства в Литовсько-Руському князівстві у ті часи).
Друга причина існування добрих двосторонніх стосунків України і Литви – це багато у чому схожий процес державотворчих процесів українського та литовського народу під час та після знаходженні останніх у залежності від російського (пізніше радянського) владного режиму. Найбільш виразно можна виділи події XX ст., коли українці і литовці, здобувши під час буремних подій Першої світової війни національні суверенітети від тодішньої Російської держави, взаємно визнали незалежний статус один одного (згідно політичної конвенції, підписаної Україною, країнами Балтії, Фінляндією і Польщею на Ризькій конференції 1920 р.) та продовжили вести боротьбу (через повстанські та дисидентські рухи) за свою свободу після потрапляння українських (з 1922 р.) і литовських (з 1940 р.) земель під окупацію московською (комуністичною) диктатурою.
Третім приводом підтримки позитивних двосторонніх україно-литовських відносин можна назвати сучасну (пострадянську) добу, коли обидва народи, щоправда з різним успіхом, почали проводити процес демократизації внутрішньополітичного та економічного життя та разом обрали курс на інтеграцію до західних політичних та безпекових союзів. Власне саме на фоні проєвропейських устремлінь можна виділити небувале зближення двох народів, адже факт відмови від підписання тодішнім українським президентом Віктором Януковичем на саміті Східного партнерства у м. Вільнюсі Угоди про асоціацію з Європейським Союзом у листопаді 2013 р., найбільше обурив литовського президента Далю Грибаускайте, господарку зустрічі, й був причиною підтримки нею масових народних протестних акцій в українських містах.
З тих пір Литва неодноразово доводила свою підтримку Українській державі. Литовський народ, безсумнівно, виявився тим другом, якого українці пізнали у реальній біді і який й надалі продовжує підтримувати Україну в цей нелегкий час. Литовський уряд неодноразово надав і продовжує надавати матеріально-технічну та медичну допомогу українським військовим та іншим учасникам російсько-української війни, Вільнюс на усіх можливих майданчиках не дає забути про українське питання, а також чи не найзавзятіше, нарівні зі Сполученими Штатами Америки, Канадою та іншими західними країнами, послідовно дотримується політики санкцій проти Кремля. Щодо останніх, то варто зазначити, що Литовська Республіка, наразі, є чи не єдиною, яка запровадила санкції проти Росії через її агресію проти України в Керченській протоці, що й, до речі, президент Грибаускайте підкреслила під час її офіційного візиту в Україну 7 грудня 2018 р.
Таким чином, враховуючи усе вище викладене, можна з впевненістю сказати, що Україна на фоні усіх тих загроз, які нависли над нею, отримала на міжнародній арені (а по суті завжди його мала) союзника, партнера і друга, який перманентно підтримує наш державотворчий процес та нашу боротьбу проти спільного історичного ворога – Москви. І той факт, що двосторонні відносини між обома народами не лише не згасають, а й надалі міцнішають, дає додаткову причину називати литовський народ тим другом, якого особливо потрібно шанувати й цінувати.
Станіслав Желіховський
