Дитяча бездоглядність та дитяча безпритульність. Перш за все, слід окреслити різницю цих двох явищ, тому як поняття бездоглядності на відміну від безпритульності не має законодавчого підгрунття, а в житті, на жаль, присутнє.
Термін «безпритульний» з’явився приблизно у 17 сторіччі та був пов’язаний із зародженням та становленням принципів соціальної політики держав щодо збіднілих верст суспільства.
У словниковій енциклопедичній літературі безпритульні діти визначаються як такі, що не мають батьківської або державної опіки, постійного місця проживання, відповідних до віку позитивних занять, необхідного нагляду, систематичного навчання й виховання.
Бездоглядні — це діти, які залишилися без нагляду, уваги, турботи, позитивного впливу з боку батьків або осіб, що їх заміняють.
У енциклопедичній літературі зазначено, що «безпритульні ді́ти — це ганебне суспільне явище, котре супроводжується розпадом сімей, хоч у роки війни, хоч у мирні періоди економічного та морального занепаду».
Безумовно, безпритульність значно збільшується в періоди війни, голоду, революцій, економічних криз, стихійних або соціальних лих. Разом з тим, за офіційними твердженнями, на сьогодні жодна державна чи недержавна організація не знає, скільки в Україні безпритульних дітей. Офіційно називають цифру від 100 тис. до 200 тис., неофіційно – від мільйона до двох. Всього в Україні 9 мільйонів дітей.
Бездоглядні та безпритульні діти в Україні – це переважно особи до 14 років. «Самостійно» діти йдуть з дому, починаючи з 6-7 років. Серед безпритульних дітей кількість хлопців більша, ніж дівчат.
Експерти кажуть, що починаючи з 1991 року, Україна переживає так звану «третю хвилю» дитячої безпритульності. І за орієнтовною статистикою, безпритульних дітей майже стільки, як після Другої світової війни. Різниця в тому, що у післявоєнний період переважали сироти, а у більшості теперішніх безпритульних батьки живі.
Разом з тим, статистика департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Мінмолодьспорту, МВС та служби неповнолітніх стверджує, що за останні три роки відбулося скорочення безпритульних, завдяки ефективній державній програмі. В одній зі своїх попередніх статтей про сиротинці це питання піднімалось і, дійсно, ефект позитивний присутній в останні 3-4 роки, про що свідчить статистика усиновлення.
Опитування дітей, які «втікали на вулицю» щодо причин таких їх дій, виокремлює суто сімейний компонент, а саме: 38% з них – вигнані з дому; 15% — самі втекли; 13% від кількості вуличних дітей опинилися внаслідок матеріальної неспроможності родини утримувати дитину; 6% — зазнали фізичного насильства в сім’ї; у 55% дітей матері-алкоголічки, у 8% — наркоманки. І тут цікавим є факт наголошення саме на аморальності матері, про відповідальність батька чомусь статистика мовчить.
Наслідки такого безпритульства для майбутнього: зростання дитячої злочинності, алкоголізму, наркоманії, інфекційної захворюваності та напруженості в суспільстві. Зростання і зміцнення кримінального сектору.
Психологи підкреслюють, що найбільша соціальна реабілітація можлива для бездоглядних дітей, які мають стаж бездоглядності до 3 років, якщо цей період переходить за 6 років, то реабілітувати дитину досить складно.
Ці цифри приголомшують, на тлі скорочення природного приросту населення в Україні, частина дітей можуть, навіть, не отримати шансу на успішне життя, самі того не розуміючи. Саме тому надання реабілітаційної психолого-медичної допомоги дітям є таким важливим в суспільстві. Крім того, канони поведінки у соціумі, повага до дітей, яка має зеркальну віддачу, бо якщо батьки підвищують голос на дитину, лупцюючи, то чому з часом дитина не захоче цього теж зробити?! Після проведення реабілітаційної допомоги, в більшості випадків дитину повертають додому, а період післяреабілітаційний є не менш складний, і як буде відбуватися формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування та комунікації залежить від домашнього близького оточення.
Згідно даних ООН, станом на початок 2020 року безпритульних дітей в усьому світі перебільшило за 28 млн.
Цікавим є безпритульництво міжнародного характеру, а саме біженство, яке виникає внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, певних політичних переконань.
Станом на кінець 2019 року, половину всіх біженців у світі становили діти. У Демократичній Республіці Конго 63% біженців – діти, у Південному Судані, Уганді — 62%. Понад 2/3 біженців у світі, або 67%, були з п’яти країн: Сирії, Афганістану, Південного Судану, М’янми і Сомалі.
Діти становлять лише третю частину населення світу, і вони займають більше 51% від загальної кількості біженців на планеті. В 2018 році приблизно 112 тисяч дітей без супроводження дорослих подали заяви на статус біженців в 83 країнах світу, що в три рази більше ніж у 2017 році.
Найбільша кількість неповнолітніх без дорослих в країнах Африки, Азії, Центральноамериканському регіоні.
Безпритульні діти- біженці- це група ризику, яка в подвоєному масштабі є незахищеною.
З формальної точки зору, можна говорити про необхідність вдосконалення діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів опіки та піклування, правоохоронних органів та молодіжних організацій. Та, разом з цим, фундаментом є людські цінності, які є в пріоритеті у дорослої людини і які вона передає дітям, формуючи їх особистість, тож відповідальність стосується кожного.
Наталія Грущинська
