Україна є демократичною державою. Звичайно, демократія в нашій країні поки що не в такому зрілому вигляді як, приміром, у країнах Західної Європи чи Північної Америки, однак з кожним днем вона розвивається, укріплюється та продовжує вкорінюватись в свідомість українських громадян як невід’ємна складова національного державотворення. І цьому сприяють не лише зміни у внутрішньодержавному законодавстві чи впровадження євроінтеграційних реформ, а й наш власний український культурно-ментальний код – те, без чого не може існувати жодна повноцінна нація світу.

Ще в епоху раннього Середньовіччя, в часи, коли після падіння Західної Римської імперії країни Європи тільки почали формуватися, перша східнослов’янська держава Київська Русь мала чітко виражені елементи демократії. Так, вже у X – XI ст. в головних давньоруських містах існували загальні збори громадян, що мали характер одного з верховних органів влади, – віче. Цей найдавніший на наших землях інститут народовладдя надавав можливість усім вільним жителям міст, які брали в ньому участь, обговорювати та вирішувати важливі громадські і державні справи. Проблеми війни і миру, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (у випадку відсутності спадкоємця чи з інших причин) – далеко не повний перелік тих питань, які громадяни Русі могли безпосередньо вирішувати на вічових зборах. За своєю суттю віче нагадувало екклесію – народні збори в Стародавніх Афінах – одного з головних проявів Афінської демократії, найдавнішої демократичної форми правління в історії Європейської цивілізації.

Варто зазначити й про наявність ідей гуманізму та демократизму закладених у найвизначнішому збірнику стародавнього руського права –  «Руській Правді». Складений на основі звичаєвого права, цей давньоруський кодекс був найважливішим джерелом різних норм тогочасного законодавства. Власне у ньому й було юридично закріплене існування у Київській державі вічевого укладу (на рівні з великокнязівською владою) та принцип поваги до людської особистості, що, приміром, мало вираження у заміні смертної кари на грошову компенсацію в якості альтернативної санкції за грубе порушення правових норм.

Не виключено, що саме завдяки наявним елементам демократичності та гуманності «Руська Правда», на рівні з іншими прогресивними джерелами тогочасного європейського права, лягла в основу іншої збірки законів – Литовського Статуту (в редакціях 1529, 1566 і 1588 рр.), який був основним кодексом права вже у наступну епоху вітчизняної історії – литовсько-польську добу. Навіть попри те, що зазначений період характеризувався занепадом державницьких традицій на українських землях, однак демократичні принципи продовжували існувати та розвиватися. Так, починаючи з XIII – XIV ст. українські населені пункти почали отримувати одну з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у середньовічній Європі – Магдебурзьке право. Вміщуючи у собі норми «Саксонського зерцала» та інших джерел німецького середньовічного законодавства, яке було одним з передових у той час, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства, адже його запровадження вносило риси західноєвропейського міського устрою українським містам через надавання останнім певної автономії від держави (нагадуючи сучасну реформу децентралізації), вносячи таким чином у вітчизняне міське самоврядування основи демократизму, що виражалося у захисті міського населення від сваволі центральної влади і феодалів та в створенні сприятливих умов для розвитку ринково-економічних відносин у містах.

У зазначену епоху виник ще один оплот свободи – Запорозька Січ. Хоча у той період, як вже було сказано, в Україні відбувалася криза державності, саме козацький стан зумів зберегти, а подалі й примножити національні демократичні надбання попередніх поколінь. Чого лише варті такі елементи демократії як Козацька рада – орган управління, на якому обговорювали та вирішували питання внутрішньої і зовнішньої політики, військові справи, питання судочинства, обрання та скидання козацьких ватажків тощо. За своєю суттю козацькі збори нагадували вищезгадане старослов’янське віче, що зайвий раз доводило успадкування козацькою, а згодом й гетьманською Україною ліберальних традицій і звичаїв Давньоруської держави. Володіння свободолюбним менталітетом, розуміння існування у попередню епоху своєї незалежної й могутньої держави та несприйняття несправедливої щодо особистості суспільно-економічної системи, яка панувала на той час, було тією іскрою, яка запалила революційні рухи, які повсякчас спалахували протягом XVII – XVIII ст. в Україні, що надали змогу утворити унікальне на той час національне державне утворення – Гетьманщину.

Апогеєм прояву волелюбності українського народу у козацько-гетьманську добу стало укладання в 1710 р. одного з перших у світі основних державних документів – «Пактів й Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького», автором якого був видатний український політичний і державний діяч, шляхтич і дипломат, гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик. Зазначений нормативно-правовий акт по праву можна назвати демократичним у сучасному розумінні, адже він у своїй основі містив принцип поділу влади в управлінні державою на законодавчу, виконавчу та судову гілки, що було досить новаторським положенням того часу. Конституція також містила ознаки парламентаризму, адже вона передбачала створення законотворчого органу – Генеральної Ради, яка обмежувала виконавчі повноваження гетьмана.

Однак, попри всі прогресивні ідеї та стремління до відновлення власного незалежного державного утворення, український народ через сусідство з іншими могутніми країнами та імперіями, на жаль, не зміг втілити усі свої задуми в життя. Зростання абсолютизму та перманентні воєнні конфлікти за сфери впливу у Європі відібрали в українців шанс на самоутвердження. І хоча Україна стала повністю підвладною чужоземним правителям, принципи свободи і демократії продовжували існувати й розвиватися в українській суспільній думці аж до початку XX ст.

Перша світова війна, ціла плеяда революційних заколотів та, як наслідок, падіння наймогутніших на той час імперій дало змогу українському народу через свій представницький орган, Центральну Раду, проголосити у 1917 – 1918 рр. створення нової (модерної) національної держави – Української Народної Республіки. Будучи досить демократичним державним утворенням, в якому головним суб’єктом соціальних змін вважався народ, УНР першою з-поміж інших вийшла з Великої війни. І хоча після цього Центральна Рада 29 квітня 1918 р. прийняла власну Конституцію, яка проголошувала рівність прав громадян та демократичні свободи, однак через кризу у внутрішньополітичному житті молодої країни та вимушене втягнення у військові дії із зовнішніми загарбниками, УНР не змогла втриматися у тогочасних реаліях, повторивши долю вищезгаданої козацької республіки.

Навіть попри нечувану владну тиранію, геноциди та репресії, які панували на українських землях протягом семи десятка років у період радянської окупації, український народ все ж дочекався історичного і, можливо, останнього шансу на повне унезалежнення від усіх можливих неоімперських супостатів. Так, 24 серпня 1991 р. Українська держава почала робити перші кроки на шляху свого власного історичного вибору. Скинувши пута тоталітаризму, Україна зпозиціонувала себе, згідно чинної Конституції 1996 р., як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». І хоча протягом трьох десятиліть в Україні не раз були спроби деякими реакційними силами переглянути ці основоположні принципи, український народ зміг, завдяки своєму волелюбному менталітету та тисячолітній традиції державотворення, віднайти у собі сили протидіяти цьому і запобігти поверненню України до авторитарних методів управління та колоніального способу існування.

На жаль, як і багато століть тому, революційного супротиву виявилося недостатньо, щоб уберегти Українську державу від антидемократичного рецидиву. І якщо в середині країни вдалося запобігти узурпації влади, то зовнішній ворог в обличчі Російської Федерації, державі-правонаступнику (юридично й ідеологічно) Радянського Союзу, пішов на небачену з часів Другої світової війни авантюру – окупацію суверенної території та проведення воєнних операцій з метою поневолення українського народу та створення нової наднаціональної імперії, в якій демократичним засадам точно місця немає.

Однак, попри все ще триваючу агресію, яка постійно переходить з однієї фази в іншу, Україна продовжує зберігати основи демократії. Цим засадам майже не завадив й 30-денний воєнний стан, який був запроваджений наприкінці 2018 р., що є досить добрим показником.

5 лютого 2019 р. міжнародна правозахисна організація Freedom House, яка займається підтримкою і дослідженням стану демократії у світі, у новому звіті «Свобода у світі-2019» із заголовком «Відступ демократії» зберегла за Україною статус «частково вільної» держави, що, на тлі глобального зниження рівня демократії у світі, є не так вже й погано, особливо з огляду на труднощі, з якими український народ щодня стикається, включаючи вищезазначену російську збройну агресію, та зважаючи на тенденції з рівнем демократії, які панують в східноєвропейському і чорноморському регіонах (попри відносно меншу кількість, а то й повну відсутність на територіях сусідніх країн викликів і загроз, подібних до тих, з якими щодня стикається Київ).

Так, дійсно, оглядаючи мапу зазначеного географічного ареалу, можна помітити, що Українська держава є своєрідним виключенням серед багатьох країн сусідів, яких організація Freedom House віднесла до «невільних». І якщо у західних сусідніх державах-членів Європейського Союзу ситуація з демократією є відносно стабільною і вони віднесені до «вільних» країн (за винятком Угорщини, яка, як і Україна та дві інші країни регіону, Грузія і Молдова, знаходиться у розділі «частково вільних), то інші держави-сусіди мають досить великі проблеми з правами і свободами на своїх територіях. До таких країн традиційно належить Росія (разом з підконтрольними Кримом, Придністров’ям і Південною Осетією), Білорусь, Казахстан, Азербайджан й, віднедавна, Туреччина.

Однак, Українська держава, безперечно, ще повинна докласти багато зусиль задля укріплення демократичних принципів й інститутів. До речі, до 2010 р. Україна вже посідала сходинку «вільних» країн і за останнє десятиліття, з ряду причин, так і не спромоглася повернутися до такого статусу. А це є напрочуд важливо, адже зміцнення демократії є запорукою успіху не лише щодо дотримання принципів й ідеалів, за яким живе увесь вільний світ, а й основою національної безпеки країни. Підвищення демократичних стандартів з паралельним активним впровадженням необхідних реформ, дають шанс нашій державі як бути привабливою для вкладення у вітчизняну економіку іноземного капіталу, так і досягти стандартів, необхідних для отримання членства в НАТО та ЄС. А участь у таких престижних західних організаціях точно вбереже Україну від агресії зі сторони третіх країн.

Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що Українська держава пройшла досить тривалий і тернистий шлях для утвердження себе на світовій арені. Цей процес триває й понині, особливо з огляду на зазіхання на її національний суверенітет та демократичні засади розвитку ззовні. Однак, Україна, загартована гірким історичним досвідом, повинна встояти та захистити цінності Західного світу як на своїх зовнішніх кордонах, так і всередині себе самої. Особливо це актуально для непростого виборчого року, коли зазначені загрози особливо зависають дамокловим мечем над головами українських громадян. Є сподівання, що Україна гідно пройде випробування цьогорічними електоральними процесами і вона й надалі буде територією вільних людей, з перспективою ще більше реформуватися й лібералізуватися, щоб у майбутньому гідно та безповоротно стати невід’ємною складовою євроатлантичної спільноти.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email