У світі, де читають все менше, але, попри всі прогнози, все одно читають, здавалося б, найбільшою популярністю в читачів мали б користуватися оповідання: невеличкий обсяг, наратив, який легко запам’ятовується, мала кількість дійових осіб. Але продажі свідчать про інше: ті, хто читають, хочуть читати довгі історії зі складними заплутаними наративами й багатьма дійовими особами. Одним із найпопулярніших жанрів літератури є так звані родинні саги.

Родинні саги – це не просто історії родин. Це історії, як мінімум, трьох поколінь однієї родини. Тобто це фрагмент історії роду, де ключовими є одруження, народження дітей, їхні шлюби. А також смерть батьків – власних і узаконених. А також і перспектива власної смерті, коли наріжним є питання: а що я залишаю дітям? Оселю, заощадження, добре ім’я? І як поділять спадок між собою діти, якщо їх більше одного? Рід зовсім не обов’язково має бути шляхетним. Головне, щоб він був людським, із усіма родовими проблемами.

І саме такі розлогі родові історії виявляються надзвичайно цікавими широким колам читачів певне тому, що завжди резонують із досвідом мало не кожного. Адже кожна людина, яка прожила достатню кількість років, володіє інформацією про життя п’яти поколінь. Свого, двох вперед, двох назад. І це справді досвід кожного. Адже ті, хто не мають дітей, мають племінників, хрещеників, учнів.

Коли читач або читачка заглиблюється в усі перипетії сюжету тої чи іншої родинної саги, то ніби здобуває доброго приятеля в особі котрогось із героїв, який поступово довірливо знайомить зі своєю родиною, як, буває, беруть в гості на родинні обіди дуже близьких друзів. Як розповідають їм родинні казання. А іноді навіть пошепки розкажуть і про якісь родинні перекази. А про родинні таємниці, які, загалом приховують. І, згодом, ми, самі того не усвідомлюючи, питаємо своїх друзів про людей, яких особисто не знаємо, лише з їхніх слів, але долі тих людей чомусь бентежать нас. Адже цікавість є базовою пристрастю людини як гомо сапієнс. Тож добросовісно прописана  родинна сага є літературним текстом, приреченим на успіх.

Родинні саги пишуть і чоловіки, і жінки. В книжках письменників, здебільшого, в центрі оповіді – кілька рідних братів. В книжках письменниць все закручено навколо доль кількох рідних сестер. Гендерних преференцій тут нема, чоловіки читають написане жінками і навпаки. Аби оповідь захопила, і, аби виникли асоціації із власним родовим досвідом.

Родинні саги бувають різного рівня. Їх пишуть і автори жіночих романів, такі як Даніела Стіл, і Нобелівські лауреати, такі як Джон Голсуорсі, Сигрид Унсет, Сельма Легерлеф, Роже Мартен дю Гар, Джон Стейнбек.  І багато інших авторів, список яких на сьогодні є нескінченним.

Як правило, від книжкової розлогої родової оповіді легко береться цілком логічна похідна: серіал. Але, панове, жодна серіальна екранізація не вбила книжку! Навпаки, підсилила увагу до неї. Іноді після успішних серіалів, створених без книжкового первообразу, продукуються книжки – діти серіалів, які також успішно продаються.

Родинні саги є в усіх літературах. Були вони й у Радянському Союзі, і по ним робилися популярні серіали. Були книги цього жанру і в країнах народної демократії.

І тут варто згадати ще одну особливість історій родів. В ці приватні історії неодмінно втручається Історія з великої літери. Інакше бути просто не може, навіть якщо в серцевині сплетіння сюжетних ліній – доля простих людей, які стурбовані проблемами виживання, а не проблемами кар’єри. Можливо уявити любовну історію, де будуть лише міжособистісні стосунки. Але історії поколінь без втручання Її Величності Історії не буває. І тут встає питання цензури

Так, читаючи популярного в СРСР Анатолія Іванова, дивлячись «Вєчний зов» по телевізору, радянські люди стежили винятково за добре побудованими особистими сюжетами приватних історій, і не помічали радянської брехні у висвітленні історії великої. Та чи не через цікаві сімейні історії найефективніше діє пропаганда? Пропаганда, якої не помічаєш.

Українська письменниця Ірина Вільде, авторка родинної саги «Сестри Річинські», була змушена декілька разів переробляти свій твір. Навіть в такому вигляді твір захоплює читача. Але сьогоднішній читач бачить, як важко було письменниці, коли доводилося коригувати родинні історії через радянську цензуру.

Тоді як, наприклад, Джон Стейнбек мав свободу безсторонньо  писати не лише про своїх співвітчизників, але й про американський істеблішмент.

Євгенія Кононенко

Print Friendly, PDF & Email