У середині березня 2019 р. відзначаються вісімдесяті роковини трагічних подій Угорсько-української війни. Безумовно, це був далеко не перший збройний конфлікт між угорцями та українцями за більш ніж тисячолітню історію сусідства обох народів (у різні епохи самоназви етносів неодноразово змінювалися), однак саме Угорсько-українська війна 1939 р., без перебільшення, стала однією з найжахливіших сторінок двосторонніх відносин, яку по праву можна вважати точкою відліку непорозуміння між народами у модерну (сучасну) добу.
Головним підґрунтям для втілення на практиці відродження угорської та української національних спільнот та, як наслідок, процес відновлення державних суверенітетів стали події Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). Так, після розпаду у 1918 р. Австро-Угорської монархії, на уламках останньої, окрім багатьох інших, виникли дві держави, народи яких вже багато століть поспіль мріяли про власне незалежницьке існування – Угорська Народна (Демократична) Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вже у той час саме Закарпатський регіон став причиною перших у XX ст. військових конфліктів між угорцями та українцями, адже тут компактно проживали представники як української, так і угорської громад, кожна з яких воліла приєднатися до того державного утворення, в якому головним (титульним) ядром була та чи інша (у даному випадку українська або угорська) національні спільноти.
Тож не дивно, що після того, як на території Галичини спалахнула Польсько-українська війна (1918 – 1919 рр.), Угорщина підтримала у цьому конфлікті Другу Польську Республіку. Українська Галицька армія (УГА), регулярне військо ЗУНР, навіть організовувала походи на Закарпаття з метою підтримки місцевого українського населення, яке виявляло бажання приєднатися до Соборної України, однак через велику кількість залучених у конфлікт проти України суб’єктів (окрім Угорщини та Польщі – Чехословаччина і Румунія), які також мали свої інтереси у регіоні, сили УГА вимушені були відійти. Несприятливою була й міжнародна ситуація, приміром чого можуть служити рішення Сен-Жерменського (1919 р.) та Тріанонського (1920 р.) мирних договорів, згідно яких Закарпаття (Підкарпатська Русь) було включене до складу Першої Чехословацької Республіки на правах автономії, а Українська Народна Республіка, попри ще триваючу боротьбу, так і не була визнана міжнародною спільнотою в якості незалежної держави.
Без перебільшення, події сторічної давнини були, зокрема, тим ключовим фактором, що породив ланцюжок подій, який через двадцять років призвів до згаданої Угорсько-української війни. Так, після того, як згідно Тріанонського договору, Угорщина втратила велику кількість земель, на які вона претендувала (включаючи Закарпаття), а також 3 млн угорців, які опинилися за межами її нових кордонів, несприйняття офіційним Будапештом «Версальської системи післявоєнного врегулювання» було головною причиною зближення Угорщини з країнами «осі», що призвело 1939 р. до її приєднання до Антикомінтернівського пакту та виходу із Ліги Націй. Варто зазначити, що за рік до того у м. Відень, після сумнозвісної Мюнхенської змови, міністрами закордонних справ Німеччини (Й. фон Ріббентроп) та Італії (Г. Чіано) було проведено Перший арбітраж, метою якого було вирішення «угорського питання» у Чехословаччині, що, на тлі реваншистських настроїв, було заманливим «шансом» для «гортистської Угорщини» (у той час Королівство Угорщина знаходилось під авторитарним управлінням регента М. Горті) щодо відновлення національних кордонів, які існували до Першої світової війни (так звана Велика Угорщина).
Рішенням Першого Віденського арбітражу північно-західна частина Підкарпатської Русі (Карпатської України) зі значною частиною українського населення були передані Королівству Угорщина. Хоча це і викликало невдоволення серед закарпатських українців, однак більша частина все ж залишалася як автономна складова Чехословаччини. Хитке становище останньої та перманентна небезпека повного поглинання Закарпаття союзницею Третього Рейху були тими причинами, які спонукали Сойм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосити державну самостійність та обрати А. Волошина її очільником.
На жаль, проіснувати довго молодій державі не судилося через вже наступаючі, за наказом Горті, угорські війська. Неможливість самотужки, ще й не маючи повної підтримки з боку населення та через наявність слабкого озброєння, протистояти Угорщині, яка до того ж була у союзі з Німеччиною, Польщею та Румунією, було причиною повної окупації Карпатської України. Кульмінацією та водночас завершенням війни, а заодно й однією з найтрагічніших сторінок у взаєминах між українським та угорським народами, став бій на Красному полі (поблизу м. Хуст), який, аналогічно подвигу героїв Крут, став, по суті, різаниною переважаючими за кількістю угорськими військами тих нечисленних українських патріотів, які вийшли проти Угорщини заради захисту рідної землі. Не буде перебільшенням зазначити, що саме ті далекі березневі дні, 80-ту річницю яких Україна відзначає, стали першими бойовими зіткненнями нового глобального конфлікту, жертвами яких стали саме українці.
Однак, український народ не раз ще мав справу з угорцями, які, будучи союзниками Берліну, продовжували військову агресію на українських землях у роки Другої світової війни. І хоча країни «осі» програли війну, що надало можливість Закарпатський регіон спочатку інкорпорувати до складу Радянської України, який з 1991 р., після розпаду СРСР, став невід’ємною складовою незалежної Української держави, все ж саме регіон між р. Тисою та Українськими Карпатами залишається причиною тих суперечок між урядами України та Угорщини, які ми спостерігаємо й у наші дні.
Найбільш яскравим прикладом може служити негативна реакція угорського уряду на чолі з В. Орбаном, лідером партії «Фідес», на прийняття Києвом Закону України «Про освіту» (2017 р.), а саме через ст. 7 («Мова освіти»), яка передбачає, що «мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова». Будапешт, вважаючи, що прийнятий документ може негативно вплинути на угорську національну меншину Закарпаття, погрожує, що, у разі імплементації українським урядом «мовної» норми, він чинитиме перешкоди руху України до ЄС та НАТО.
Зазвичай можна було б все списати на непорозуміння між обома країнами та здійснити спробу для віднайдення компромісу щодо такого делікатного питання, як захист прав національних меншин, однак, на всі спроби України дійти згоди з угорським політикумом, складається враження, що останній навмисно не бажає віднайти спільної точки дотику. І це при тому, що Україна знаходиться у стані війни з Російською Федерацією, у добрих відносинах з якою часто підозрюють партію «Фідес». Й тут автоматично спрацьовує аналогія з буремними подіями Угорсько-української та Другої світової воєн. Якщо у 1930 – 1940-і рр. за рішеннями тодішнього угорського уряду стояла гітлерівська Німеччина, що зокрема призвело до вище описаної Краснопільської трагедії, то чи не є можливим, що путінська Росія також воліє втручатися у сучасні взаємини між Києвом та Будапештом, щоб розпалити в Україні так званий «західний фронт», використовуючи на Закарпатті «угорську карту», з головною метою – не допустити зближення офіційного Києва із західними міжнародними організаціями.
Одним із доказів зацікавленості Москви у руйнуванні довіри між Угорщиною та Україною може служити підпал у лютому 2018 р. будинку Товариства угорської культури Закарпаття у м. Ужгороді, за організацією якого підозрюються російські спецслужби. Другий приклад – поява у жовтні минулого року на Закарпатті провокативних білбордів з написом «Зупинимо сепаратистів» і фотографіями членів того ж таки Товариства угорської культури, у чому теж чітко спостерігається російський слід. І таких випадків за останні роки можна навести чимало.
Підводячи підсумок, можна констатувати, що за останні вісім десятиліть українсько-угорські відносини розвиваються у дуже непростих умовах. Так, між обома народами було багато гарних сторінок, особливо на світанку українського державотворення, коли Угорщина була однією з перших країн, яка у грудні 1991 р. визнала незалежність України та підписала з нашою державою Договір про основи добросусідства та співробітництва (1992 р.). Однак, поки що болючих питань залишається більш ніж вдосталь. І часто за ними стоять треті сторони, які бажали у минулому або бажають зараз завадити порозумінню та мирному співіснуванню обох народів. Якщо, наприклад, у роки Угорсько-української війни від їх взаємної конфронтації вигравав головним чином Берлін, то у наші дні, особливо з огляду на військовий конфлікт на сході України, – Москва. В обох випадках головними вигодонабувачами виступають тирани, мрія яких щодо геополітичного домінування, у процесі проведення ними зовнішньої політики, займає пріоритетне значення, коли принцип «розділяй і володарюй» служить для цієї мети немаловагому роль.
Попри вісімдесятилітній період непростих українсько-угорських стосунків, хотілось би сподіватися, що все ж таки сторони зможуть дійти взаємної згоди та порозуміння. Факт того, що Україна та Угорщина є не лише країнами, які мають спільний державний кордон, а й, перш за все, народи, долі яких не раз перепліталися за тисячолітню історію, може бути непоганою підставою для їх подальшого безконфліктного співіснування. До того ж, розуміння того, що зацікавлені у світовому хаосі супостати «ніколи не сплять» і завжди «тримають руку на пульсі», має бути тим стимулом, який лише єднатиме дві європейські нації задля можливості бути здатними, у разі необхідності, разом виступити проти тих сил, які бажають повернути людську цивілізацію до темних часів.
Станіслав Желіховський