Крива Лоренца складається з точок, кожна з яких показує, яка частка сукупного доходу (або багатства) припадає на певну частку населення (від найбідніших до найбагатших). Чим сильніше крива відхиляється вниз від лінії абсолютної рівності, тим вищим є рівень економічної нерівності.
Використовуючи криву Лоренца, Джині перетворив цю ідею на одне число, зручне для порівнянь між країнами.
Макс Отто Лоренца в своїй статті у 1905 році окреслив просту ідею щодо виміру співвідношення в суспільстві завдяки графіку. І ця ідея стала актуальною на багато десятиліть. В той період США характеризувалося стрімкою Індустріалізацією, розширенням масового виробництва, урбанізацією, поряд з низькою оплатою праці, відсутністю соціального захисту. 1% населення отримував приблизно 18–20% усіх доходів, 10% близько 40–45% доходів – це рівень, характерний для так званої епохи Рокфеллерів, Морганів.
З розподілом доходів було погано, як і з багатством, 1% американців володіли близько 40% усього багатства, а більша частина населення не мала заощаджень.
В суспільстві відчувалась нерівність, але способу показати її цифрами не було, тому графік – крива Лоренца дозволила оцінювати ситуацію найбільш оптимально.
На початку ХХ століття статистичні дані збиралися через декларації прибуткового податку та використовувались для визначення кількості платників і сум доходів у кожному податковому класі. Дані про багатство отримували з реєстрів спадкового податку, де фіксувалась вартість майна померлих (земля, нерухомість). Зарплати промислових робітників збиралися через обстеження фабрик, звіти роботодавців і статистику профспілок. Жіноча та дитяча праця часто не враховувалась або занижувалась, бо не оподатковувалась і погано фіксувалась у статистиці. Зведені таблиці розподілу доходів створювались шляхом об’єднання всіх цих джерел, після чого будувалась крива Лоренца.
Повернемося до К.Джині. Прихід фашизму до влади в Італії у 1922 році на чолі з Б.Муссоліні з ідеями «сильної держави, демографічного зростання, контролю над наукою та освітою, використовує статистику як важливий політичний інструмент (цифри використовуються для виправдання рішень). В таких позиціях коефіцієнт Джині стає цікавим для влади, сам Джині вірить, що працює на благо держави, крім того для того часу співпраця з владою не вважалась автоматично аморальною.
Іще одним не зовсім приємним фактом біографії науковця є міжвоєнний період, коли Джині підтримував ідеї, які сьогодні вважаються етично неприйнятними, а саме схвалював державне втручання в репродуктивну поведінку, підтримував концепцію «демографічної сили нації». Сучасні соціологи частково критикують його за редукцію людини до статистичної одиниці, ігнорування прав і свобод індивіда.
Після Другої світової війни він відійшов від політики та продовжив академічну діяльність. Історія досліджень вимірювання коефіцієнту Джині на практиці супроводжувався важливими, з точки зору аналізу, курйозами.
Наприклад, у багатьох найбідніших країнах Африки в середині ХХ ст. індекс Джині був дуже низьким (0,25–0,30) через однакову рівномірну бідність цих країн, а не успіхи.
Це підкреслювало, що Індекс Джині вимірює нерівність, а не рівень добробуту, тому країна може бути рівною і бідною, або нерівною і багатою.
Скандинавські країни довго вважалися еталоном рівності, де індекс Джині становив 0,22–0,25. Але згодом з’ясувалося, що до стягнення податків їхній Джині цілком середній або навіть високий, а після перерозподілу різко падає. Так, до податків показники становили у Швеції 0,43–0,45, Данії 0,44–0,46, Фінляндії 0,42–0,44. Після перерозподілу, показники Швеції 0,27, Данії 0,25, Фінляндії 0,26, Норвегії 0,24
Тобто рівність створюється не ринком, а державною політикою.
У 1980–2000-х роках Бразилія, ПАР, Колумбія мали коефіцієнт Джині 0,55–0,65, одні з найвищих у світі. Але, при цьому, економіка зростала, середній дохід підвищувався. Це породило поняття «зростання без рівності» і індекс став політичним індикатором соціальної напруги.
У СРСР, деяких країнах Східної Європи офіційні дані показували дуже низький коефіцієнт Джині (0,20–0,25).
Нерівність доходів.
Щастя, як з’ясувалося в попередній статті, може «виживати» навіть там, де статистика достатньо песимістична. Суспільство може демонструвати відносно високі показники добробуту, але, водночас, приховувати глибокі розриви між групами населення, що є нерівністю доходів. Звісно, нерівність доходів шкодить суспільству, бо підриває довіру, обмежує рівні можливості та створює довгострокові ризики для економічної і соціальної стабільності. Нерівність доходів вимірюють коефіцієнтом Джині (якщо він дорівнює ближче до 0, то означає більшу рівність в суспільстві, а чим ближче до 1, то нерівність).
За офіційними оцінками Державної служби статистики України, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, за останні чотири роки в Україні відбувається тенденція до покращення деяких економічних показників, так, після падіння показника ВВП у 2022 році до (- 29 %), у 2023 році економіка відновилась у 2023 р. (5 %), і продовжила зростання у 2024 р. (2,9 %). Показники інфляції також знизились, у 2022 р. становила 20 %, у 2023 р. 12,8 %., а у 2025 р. на рівні 11,9 %.
Не дивлячись на таку, здавалось би позитивну динаміку, коефіцієнт нерівності доходів в Україні демонструє інші тенденції, якщо у 2020 році становив 0,25, то починаючи з 2022 року нерівність істотно зростає, з показника 0,40 у 2023 році до 0,50 у 2025 році. Останні три роки нерівність доходів в Україні значно зросла через поєднання війни, інфляції, трудової міграції, тіньового сектору, корупції.
Наприклад, ті, хто працює у IT, міжнародних компаніях змогли зберегти або навіть збільшити доходи, на відміну від працівників в державному секторі. Заробітні плати в держсекторі часто прив’язані до «старих» тарифних сіток, які не змінювалися десятки років, зарплата не завжди підвищується, навіть якщо є дефіцит кадрів. У приватному секторі компанії можуть реагувати швидше на інфляцію, валютні коливання та потреби ринку, в бюджетній сфері, якщо і оголошують про підвищення заробітної плати, то інфляція її повністю поглинає. Від встановлення причин таких нерівностей залежать міри, які потрібно впроваджувати, щоб його скоротити. Але, для початку, подивимось на походження показника, який дозволяє орієнтуватися в питанні нерівності.
Коефіцієнт Джині був запропонований у 1912 році італійським статистиком та соціологом Коррадо Джині, за освітою юристом, який з часом зосередив свої дослідження у сфері статистики, демографії та соціальної економіки.
Італія початку ХХ століття, за часів К.Джині мала значні економічні проблеми, понад 50% населення країни було зайняте в сільському господарстві, причому здебільшого з примітивними методами обробки землі. Рівень доходів на Півдні країни був у 2–3 рази нижчим, ніж на Півночі країни. Близько 40% селян Півдня країни не мали власної землі і працювали як сезонні наймити, тобто були економічно залежними, без стабільного заробітку й соціального захисту. Близько 70% промислового виробництва зосереджувалося, навпаки в Північних регіонах (Ломбардія, П’ємонт, Лігурія). Економічний розрив між регіонами був значним.
У період 1901–1914 років з Італії емігрувало понад 9 мільйонів осіб, лише у 1913 році країну залишило близько 870 тисяч людей, з яких близько 80% емігрантів походили з південних регіонів. Основні напрямки еміграції були США, Аргентина, Бразилія, Франція.
(В цьому контексті можна ознайомитися з італійським історичним драматичним фільмом про масову еміграцію італійців до США на початку ХХ століття «Золоті двері» (Nuovomondo, 2006).
На початку ХХ століття Європа, загалом, активно обговорювала соціальну нерівність, розподіл доходів і багатства, наслідки індустріалізації і Коррадо Джині вчасно запропонував простий спосіб вимірювання, наскільки ж нерівномірно доходи розподілені між людьми в суспільстві. В нагоді йому стала крива Лоренца, яка була запропонована американським економістом Максом Лоренцом ще у 1905 році.
Формально все виглядало як рівність, а фактично вона була прихованою. Це показало обмеженість індексу для неринкових економік з відповідним політичним режимом.
Китай у 1980-х мав коефіцієнт Джині 0,28 (доволі рівне суспільство), у 2000-х показник зріс до 0,47–0,50. Причиною цього були стрімкі ринкові реформи, розрив між містом і селом, регіональна нерівність. Статистичні дані були настільки чутливими, що китайська влада певний час припинила їх публікувати.
У США коефіцієнт Джині стабільно зростав із 1970-х років, але нижчі доходи теж зростали, технології робили життя доступнішим. Це породжувало дискусію щодо доцільності вимірювання відносної нерівності Джині, коли можна виміряти абсолютний рівень життя.
Як приклад, можна навести наступне. Якщо 99 людей мають по 10 000 доларів, а 1 людина має 1 мільярд, то Джині різко зросте. Відповідно, кілька супермільярдерів можуть «зіпсувати статистику».
Деякі економісти не люблять коефіцієнт Джині саме через його неточність, але використовують, бо він практичний.
Сам Коррадо Джині попереджав, що його коефіцієнт не універсальний, бо він не показує хто саме виграє або програє.
В Україні спостерігалися різні показники коефіцієнту Джині, пік був зафіксований у середині 1990-х. У 1995 році він був достатньо високий- 39, що відображає «особливості» приватизації того часу й розпад СРСР, коли частина людей раптово багатіє, а більшість зубожіє. І ця цифра не говорить хто саме стає багатим або бідним — просто показує, що розрив між крайніми доходами був великий.
У 2000-х роках коефіцієнт Джині поступово знижувався, і у 2014-му становив 0,24, і це може створити враження, що ніби нерівність зменшилась. Але після кризи 2008–2010 років доходи «звузились», багаті не стали значно багатшими, а багато хто втратив джерела доходів, бідні теж втратили джерела (безробіття, падіння зарплат). Тому низький коефіцієнт Джині не завжди означає «всі живуть добре», а може означати, що у суспільстві всім стало приблизно однаково погано.
Після 2014 й до 2020 рік в Україні Джині тримався порядку 0,25-0,27, що низже у порівнянні з багатьма країнами. Але не забуваємо, що Джині дуже чутливий до розподілу доходів у середині суспільства, і це не показує чи є велика маса бідних і чи зростає абсолютна бідність. Крім того, після 2014 року, в період політичної нестабільності, війни, високої інфляції, міграціі, коефіцієнт Джині цього майже не врахував.
Він показував стабільність, хоча життєві умови й реальні доходи могли дуже відрізнятись. Якщо коефіцієнт Джині низький, це не обовʼязково добре, якщо високий теж не катастрофа, все потрібно дивитись в контексті обставин в країні. Попри суперечності коефіцієнт Джині став класичним інструментом світової економіки і використовується досі.
P.S. За книгою «The Spirit Level: Why More Equal Societies Almost Always Do Better» авторів Річарда Вілкінсона і Кейт Пікетт, навіть знято документальний фільм «The Divide”.
Автори книги порівнюють багаті країни з більш нерівними і знаходять, що у менш рівних суспільствах частіше трапляються гірше фізичне та ментальне здоров’я, вищі рівні ожиріння, наркотичної залежності, більше насильства та злочинів, вища кількість підліткових вагітностей, нижчий рівень довіри між людьми, гірші освітні результати, слабша соціальна згуртованість у громаді.
Наталія Грущинська
