В частині I липневої статті за 2019 рік мова йшла про колонізацію як явище, що, в певні періоди часу призвело до освоєння нових територій, розвитку нових культур, економічного збагачення поряд з розвитком работоргівлі, значного переміщення людей. Колонізація не завжди отримувала відсіч, в силу слабкості однієї з сторін або нерозуміння.
Торговельні війни XVII та XVIII ст. велися колоніальними імперіями: Австро-Угорською, Бельгійською, Британською, Данською, Іспанською (1492-1975 рр.), Італійською (1885-1960 рр.), Нідерландською (1600-1970 рр.), Німецькою (1884-1918 рр.), Новозеландською, Османською, Португальською, Російською, Радянською, Французькою, Шведською, Японською.
Головним змістом колоніальних війн було отримання прибутковості, яка зростала із технічним прогресом, що в період уже XIX століття забезпечувало найсприятливіші умови для розвитку промисловості метрополії.
Давньогрецька колонізація (VIII — VI ст. до н. е.) — процес заснування грецькою державою нових поселень на чужих землях, відбувалась з причин нестачі землі внаслідок збільшення населення, необхідності нових джерел сировини, пошуку ринків збуту.
Наслідки отримані в результаті колонізації сприяли соціально — економічному і культурному розвитку грецького світу. Разом з тим, давньогрецька колонізація по суті була процесом еміграції частини грецького населення до нових, часто малонаселених, районів.
Європейська колонізація Америки з 1492 року вносила свою особливість в розвиток Америки, поетапно з приходом кожної географічної колонізації: Іспанської, Британської , Голландської, Данської, Курляндської, Німецької, Французької, Швецької, Шотландської. Частково маючи характер освоєння нових територій. Причини колонізації Америки також обумовлювалась дефіцитом земельних ресурсів і, супроводжувалась торговельними війнами, гострий період яких припав на XVII та XVIII ст.
Великим міграційним переміщенням вважається період XVII-XIX століть, коли 9-10 млн рабів були завезені європейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работоргівлю населення Африки протягом 1650-1850 pp. зменшилося на 22 %. Процес колонізації Африки є прикладом агресивної колоніальної політики, який, в свою чергу, призвів до змішання культур, освоєння нових територій.
У XIX столітті понад 50 мільйонів осіб залишили Європу за для Америки і загострилась міграція в період Першої світової війни, тоді до США щорічно прибувало 1,5 млн європейців, які втікали від війни.
За даними ООН, на сьогодні у світі нараховується 16 територій, які залишаються спадщиною колоніальної системи. Зокрема, це – Американське Самоа, Ангілья (два острови в складі Антільських островів), Бермудські острови, Британські Віргінські острови, Віргінські острови США, острів Гуам, Гібралтар, Західна Сахара, Кайманові острови, острів Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тьоркс і Кайкос, Нова Каледонія, острів Піткерн, острови Токелау і Фолклендські острови. Це колонії Великобританії, США, Нової Зеландії і Франції. Міграційних хвиль звідти не фіксують.
Тому не дивно, що колоніальна форма перебування даних країн їх влаштовує.
Разом з тим, через релігійні, політичні, етнічні та інші утиски станом на початок XXI ст. найбільше біженців було з Афганістану (5 млн чол.), Палестини (2 млн чол.), Ефіопії (1 млн чол.), Мозамбіку (0,9 млн чол.), Анголи (0,4 млн чол.), Камбоджі (0,3 млн чол.). З’явилися і екологічні біженці, які втікають через забруднення районів свого проживання.
Колонізація по російські, це не схоже на освоєння територій задля збагачення, це знищення і спроби підкорення під свої недалекі правила. Декілька історичних прикладів, протягом довгого періоду з другої половини XVI до початку XX століття тривав процес включення Сибіру і Далекого Сходу до московії, розпочатий шляхом знищення місцевих племен у Сибіру задля отримання хутра та призвівший до катастрофічного положення культур і мов корінних народів.
Кавказька війна (1817 – 1864 роки) за для знищення кавказьких народів через голод; геноцид черкеського народу.
У 1916 році, під час Першої світової війни, в Центральній Азії почалося масштабне повстання проти російських колоністів та царської влади, приводом для якого став указ про “реквізицію інородців” на тилові роботи. Воно було жорстоко придушене і призвело до масової втечі киргизів та казахів до Китаю.
Період колонізації в цивілізаційному суспільстві в минулому, і колишні метрополії намагаються виправдатися та загоїти рани нанесені попередниками. Росія ж продовжує намагатися реалізувати свої колоніальні забаганки.
Якщо простежити світові міграційні потоки після кожної з війн, принаймні XX століття, то статистика продемонструє їх найбільшу кількість в результаті Другої світової війни і прогнозується в сьогоденні, в результаті війни росії проти України.
Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.
Цікавий погляд викладено в матеріалі Історичної правди за посиланням.
Загалом, визначають чотири хвилі міграції Українців, перша в кінці XIX століття, друга після Першої світової війни, в період формування Гетьманату, Центральної ради. Третя- після Другої Світової війни- як правило, військовополонені, яких радянський режим вважав зрадниками. Четверта хвиля- 90-ті, період спричинений економічними проблемами.
Впродовж 1939-1943 років Й. Сталін та А.Гітлер депортували близько 30 мільйонів осіб, а після Другої світової війни розпочався зворотний процес. Етнічні німці виїзджали з усіх територій за межами Німеччини: британці погодили виселення німецького населення з Судет ще у 1942 році.
З Угорщини виселили 623 000 німців, з Румунії — 768 000, з Югославії — близько пів мільйона, з Польщі — 1.3 мільйона. Загальна кількість вигнанців сягала 13 мільйонів.
В 1945 році в статистиці міграції було два мільйони українців, понад мільйон французів, півтора мільйона поляків. Станом на 1951 рік вдалося репатріювати 5,5 мільйона осіб радянського союзу, проте щонайменше кожен п’ятий зазнав репресій. І повернення додому не завжди було бажаним.
За період війни чисельність населення України скоротилася на 7,5 мільйонів (з 41,5 мільйони станом на 22 червня 1941 року до близько 34 мільйонів осіб на 9 травня 1945 року).
Поряд з цим кількість переміщених осіб німецької національності становив понад 10 мільйонів.
24 лютого 2022 року після нападу росії на Україну, війна спричинила найшвидше та наймасштабніше вимушене переміщення людей у Європі з часів Другої світової війни. Виїхало близько 9 млн.осіб, 2,5 млн. повернулось. Гендерна статистика свідчить, що після Другої світової війни Європа мала великий дефіцит в чоловіках, а під час війни 2022 року серед виїхавших з України – 70% жінок.
Переміщення людей стало вимушеним, але, в більшості, все ж тимчасовим.
Колонізація в XXI столітті звучить дико, але прояви мають місце бути.
В реаліях сьогодення мова йде про загарбницький нищівний характер захоплення територій та населення, та складно віднайти переваги чи позитивні наслідки для цивілізаційного розвитку таких дій.
Економічні втрати значні у всіх сторін, а надбання загарбника нульові.
Та і долі колонізаторів не визначаються значним поетизмом.
Періоди колонізації спричиняли, в більшій мірі, примусову міграцію, періоди війн тягли за собою іще і добровільну міграцію, спричинену пошуком безпеки, в першу чергу, і лише потім задоволенням економічно-соціальних потреб.
Чи можна звикнути до війни? Наврядчи, але можна призвичаїтися до умов життя. Війна спричиняє багато зрушень у внутрішній системі країні, в регіоні і в світовому масштабі. Війна загартовує та формує національну міць.
Наталія Грущинська
