Протягом більш ніж двох десятиліть після розпаду Радянського Союзу, держава-правонаступник, Російська Федерація, хоча офіційно й визнала, проте на ділі не бажала приймати факт незалежності колишніх союзних республік (за винятком хіба що країн Балтії, яких країни Заходу одразу почали повертати у свою орбіту, як наслідок не визнання з їх сторони правомочності факту окупації трьох балтійських держав радянською владою). Це ж стосувалося і України. Навіть попри те, що Українська держава, з-поміж дванадцяти колишніх суб’єктів СРСР, найбільше трималася особняком у своїй внутрішній та зовнішній політиці (офіційний Київ найменш активно долучався до інтеграційних процесів на пострадянському просторі, а також докладав найбільших зусиль серед інших у прокладенні самостійного зовнішньополітичного курсу), Росія, в особі політикуму та навіть простих громадян, все ще вважала Україну сферою своїх інтересів, а українців – приналежними до спільного культурного простору. Та, правду кажучи, й велика кількість самих українських громадян не сприймали Росію у повній мірі іноземною державою.
Першим поштовхом до змін у свідомості українського народу був «помаранчевий» майдан. Саме тоді українці, вийшовши на акції протесту проти масових фальсифікацій Центральною виборчою комісією виборів Президента України 2004 р., почали заявляти про право на відстоювання своїх законних прав на вільне виборче волевиявлення. Перемога протестувальників та обрання у повторному другому турі прозахідного кандидата Віктора Ющенка змусило російську владну верхівку серйозніше поставитися до свого колишнього сателіта. І хоча Україна наступні після революції роки усе ще, перш за все економічно, була тісно пов’язана з Росією, проте розбіжність у поглядах на світові політичні процеси та щодо обрання власного вектору розвитку почали активно проявлятися, і часом доволі таки контрастивно.
Процес «розлучення» України та Росії в деякій мірі уповільнився у другій половині міжреволюційного періоду. Невтішний результат Бухарестського саміту НАТО для України та Грузії, розв’язання щодо останньої з боку російської авторитарної машини воєнної кампанії, Світова економічна криза та перемога на президентських виборах в Україні проросійського кандидата Віктора Януковича, що в подальшому супроводжувалось проголошенням позаблокового статусу Києва та зміною зовнішньополітичного вектору, – основний, проте далеко не повний перелік причин загальмування українським народом побудови, перш за все на ментальному рівні, власної національної ідентичності.
Найбільший цвях у кришку труни в двосторонніх українсько-російських (як міждержавних, так і міжнаціональних) відносинах поставила сама Російська Федерація. Окупація Кримського півострову та розв’язання війни на Донбасі, як своєрідна реакція російського керівництва на невтішний для себе результат революційних подій в Україні 2013 – 2014 рр., дало розуміння українському народу того, що тільки, перш за все, надія на власні сили є запорукою побудови істинно незалежної держави. Усвідомлення росіянами факту, після того як українці добровільно узяли у руки зброю, що останні не полишать свою державу напризволяще, було подібним до прийняття холодного душу. І реакція не забарилася – в серпні 2014 р. регулярні російські війська вторглися на територію України з метою запобігання звільненню Донбасу від проросійських маріонеткових адміністрацій та закінченню військового конфлікту.
Можна припустити, що навіть після введення своїх збройних сил, Росія все ще не вважала в повній мірі бойові дії на сході України війною між двома різними країнами та народами. Це свого роду була каральна операція проти «непокірного васала», який, на думку російського керівництва, при першій же поразці знову повернеться під крило свого колишнього «господаря».
Однак, не так сталося, як гадалося. Українці не склали зброю і не поїхали на поклон у Москву з благанням про завершення військового протистояння за будь-яку ціну (капітуляцію). Ба навпаки, українці, відчувши запах пороху та побачивши численні жертви своїх бойових побратимів і серед цивільного населення та, на додаток, згадавши своє давнє козацьке коріння, почали ще дужче боротися за визволення свого краю від супостату, паралельно зміцнюючи свій силовий блок та продовжуючи проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені. Результатом цього стало: збереження (і це найголовніше) існування Української держави як такової; щорічне підняття української армії у рейтингу найкращих армій світу з паралельним реформуванням під стандарти НАТО; продовження європейської та євроатлантичної інтеграції України, що дало можливість завершити процес ратифікації Угоди про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом та отримати довгоочікуваний безвізовий режим з останнім; добитися запровадження та посилення країнами вільного світу і міжнародними організаціями станційного режиму проти російських громадян та компаній тощо. В українського керівництва (за підтримки великої частини суспільства) дійшли руки навіть до розв’язання релігійного питання у православному світі, яке назрівало вже досить тривалий період часу, процес якого, хоча наразі знаходиться на стадії вирішення, проте вже породив хвилю невдоволення серед російської владної верхівки, при тому як церковної, так і світської.
І ось, на п’ятому році війни, російський уряд прийняв постанову про запровадження спеціальних економічних заходів щодо 322 фізичних і 68 юридичних осіб з України. До санкційного списку, зокрема, потрапили такі перші особи країни як: Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, Секретар РНБО України Олександр Турчинов, Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, Міністр оборони Степан Полторак, Міністр інфраструктури Володимир Омелян, Голова Служби безпеки України Василь Грицак, головний військовий прокурор України Анатолій Матіос, велика кількість народних депутатів, бізнесменів, компаній тощо.
Факт запровадження Росією санкцій не може не вселяти оптимізму. І це не лише тому, що це є своєрідним індикатором помсти Кремля невигідним для його режиму українським громадянам або підприємствам. В якісь мірі це є одним з перших реальних фактів визнання Росією правосуб’єктності Української держави, свого роду реакція на власне безсилля щодо намагання змусити український народ відступити від своєї самостійної зовнішньої, внутрішньої та, віднедавна, церковної політики. Адже, зазвичай, санкційні пакети накладаються однією державою (або групою країн) проти іншої, як це було у випадку зі згаданими вище санкціями країн Заходу проти тієї ж Російської Федерації. Москва, так би мовити, перейшла на новий рівень у відносинах з Києвом, адже не можна проти «васала» запроваджувати жорстку санкційну політику, його можна лише ультимативними або силовими заходами усмирити чи підкорити, як протягом багатьох років російське керівництво звикло чинити з українським народом.
Подібним чином можна трактувати й реакцію російських церковних і світських еліт на початок отримання Українською Православною Церквою канонічного статусу та автокефалії (незалежності). Те, що ще п’ять років тому здавалося чимось неймовірним, стає реальністю. Розуміння марності своїх погроз як Константинополю, так і Києву, Москва, в особі Російської Православної Церкви, сама вирішила на Синоді піти у так звану «церковну схизму» (що, на справді, більше схоже на релігійну самоізоляцію), тобто самим стати «розкольниками», якими донедавна вважали Київський патріархат. Відірваність, на шкоду самим собі, від світових церковних православних процесів, без перебільшення, можна вважати де-факто визнанням РПЦ своєї неспроможності завадити (хоча, швидше за все, спроби ще матимуть місце) появі на православній арені нового суб’єкта.
Навіть попри те, що російські екзархи (та їх піддані в Україні) при кожній можливій нагоді публічно закликатимуть інші помісні церкви не визнавати появу нової незалежної церковної одиниці, наголошуючи на буцімто знаходженні території України в канонічній приналежності до РПЦ, вони точно розуміють, що це не відповідає дійсності. Адже, вище російське православне духовенство, окрім того, що добре є обізнаною в історії становлення власної церкви (з усіма спірними моментами), не менше Константинополя розуміється на вселенському церковному праві, яке діє для усього православного світу і яке, без сумніву, надає право Константинопольському патріархату надавати автокефалію тоді, коли той вважає за потрібне, про що, до речі, Вселенський Патріарх Варфоломій I наголосив під час зустрічі з Президентом України Петром Порошенком 3 листопада 2018 р. у м. Стамбул (Туреччина).
Таким чином, з огляду на реакцію російського політикуму на процеси, які відбуваються в Україні в усіх сферах суспільного життя, можна дійти висновку, що в Москві почали не так зневажливо, як це було раніше, відноситися до потенціалу українського народу у побудові свого власного «українського світу». Століттями в Росії, за будь-якого владного режиму, як тільки не намагались применшити права українців на власне самовизначення і які тільки репресивні заходи не застосовували проти таких українських національних атрибутів як мова, релігія, культура, звичаї. І лише останнім часом можна помітити констатування російським елітним прошарком (деякі представники якого навіть визнають це прямолінійно та публічно) того, що Україна відірвалася від російського цивілізаційного ареалу і навряд чи можна в майбутньому очікувати зворотного процесу, навіть незважаючи на економічні труднощі чи метаморфозні внутрішньополітичні процеси. Лишається сподіватися, що це дійсно відповідає й надалі відповідатиме дійсності і ми, українці, матимемо шанс побачити нашу державу абсолютно вільною та благополучною країною.
Станіслав Желіховський
