Офіційний візит (7 – 8 серпня 2019 р.) новообраного Президента України Володимира Зеленського до Турецької Республіки є надзвичайно важливим та як ніколи вчасним. Адже враховуючи стратегічне значення цієї близькосхідної країни, існуючі тісні політичні, економічні і культурні зв’язки між обома народами та ще й після зміни влади в Україні, що співпало із зовнішньополітичною невизначеністю Анкари, подальша підтримка двосторонніх відносин є непоганим кроком офіційного Києва. Серед найбільш ключових сфер слід визначити наступні.
Політична. Турецька Республіка, держава-член НАТО, що знаходиться між Чорним і Середземним морями, а також являється містком (у прямому і переносному сенсі) між Європою та Азією — є стратегічним партнером України. Ці фактори завжди слід враховувати при підтримці та подальшій розбудові українсько-турецьких відносин.
На тлі окупації Кримського півострова Російською Федерацією, що потягло за собою посилення впливу останньої у Чорноморському регіоні, та важливості Босфору і Дарданелл в якості виходу України до Середземномор’я та Світового океану Туреччина чи не назавжди є тією країною, яку не можна оминати увагою. Очевидно, що це було чи не основною причиною здійснення одного із перших офіційних візитів нового українського лідера саме до Турецької Республіки. Не буде перебільшенням констатування того, що від політичного компоненту залежить розвиток інших важливих сфер у міждержавних відносинах.
Економічна. Розвиток економічних зв’язків також є одним із головних пріоритетів для будь-якої влади як в Україні, так і в Туреччині. Тут слід виділити як перманентне збільшення торговельного обігу між країнами, що є важливо складовою економіки, так і транзитне становище Туреччини, якій географія подарувала унікальне місце у світі.
Щодо першого, то, незважаючи на доволі непогане щорічне зростання товарообігу між Києвом та Анкарою, слід було б завершити створення зони вільної торгівлі (знаходиться на завершальній стадії). Візит Володимира Зеленського, з супровідними цьому зустрічами з турецькими політичними колами, серед яких особливо слід виділити встановлення особистого контакту з Президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, було б чудовою нагодою для реалізації цього та іншого проектів.
Щодо другого, то українській владі необхідно надалі використовувати надпотужний транзитний потенціал Турецької Республіки на свою користь. Однин із яскравих прикладів цього нещодавно мав місце. Мається на увазі перша в історії поставка танкеру нафти зі Сполучених Штатів Америки до Одеси (рівно за місяць до офіційного візиту В. Зеленського до Туреччини, після перебоїв у постачанні вуглеводнів до України з Росії), дозвіл на що, а саме проходження своїми протоками, дала офіційна Анкара. Для того, щоб подібні поставки відбувалися й надалі, Україна повинна, особливо в особі новообраного глави держави та майбутнього нового уряду, підтримувати і покращувати економічні стосунки з Туреччиною, використовуючи кожну принагідну нагоду.
Безпекова. Турецька Республіка є однією з найсильніших держав світу. Щороку турецькі збройні сили, згідно різноманітних рейтингів, входять до першої десятки найпотужніших. До того ж, як вже було сказано, Туреччина є членом НАТО, ще й, враховуючи своє розташування, ключовим. Подальша співпраця з Анкарою у військовій сфері є, без перебільшення, життєвонеобхідною для українського безпекового компоненту. Адже через триваючу збройну агресію проти нашої держави зі сторони Москви, покращення обороноздатності українського війська є запорукою збереження територіальної цілісності країни.
Очевидно, що Туреччина, яка вже майже сімдесят років є членом Альянсу, має чим поділитися в сенсі реформування збройних сил. А безпосередня участь Анкари в серйозних регіональних конфліктах біля свого південно-східного кордону (Ірак, Сирія), які будь-якої миті можуть перейти на глобальний рівень (враховуючи тривалість та кількість учасників це є небезпідставним твердженням), реальний бойовий досвід турецького війська на додаток до натовського вишколу є надзвичайно корисним для України.
Культурно-гуманітарна. Культура та релігія посідає далеко не останнє місце у двосторонніх відносинах між Києвом і Анкарою, яка, до речі, має ще й давній історичний бекґраунд. Враховуючи, що український і турецький народи здавна контактували між собою, важливо, щоб культурні, гуманітарні, релігійні та інші взаємозв’язки надалі зберігалися і поглиблювалися.
Перш за все тут слід виділити кримсько-татарський чинник. Відомо, що Кримський півострів, який був серцевинною землею однойменної держави кримських татар (ханства) багато століть поспіль був у васальній залежності від Османської імперії. До того ж турецький і кримсько-татарський етноси єднала не лише політична складова, а й релігійна (обидва народи сповідують іслам). Не дивно, що після окупації Криму Росією офіційна Анкара не визнала такого «возз’єднання» і всіляко підтримує територіальну цілісність України. До того ж, багато представників кримсько-татарського народу мешкає на території Туреччини й турецька влада ніколи не оминає увагою долю цієї національної меншини. У розрізі цього, варто нагадати, що Реджеп Таїп Ердоган відіграв ключову роль в звільненні у 2017 р. таких політичних в’язнів Кремля як Ахтем Чийгоз та Ільмі Умеров. Тому дуже важливо, щоб новообраний український лідер В. Зеленський надалі приділяв увагу долі кримсько-татарського народу, особливо тим його представникам, які й досі знаходяться в ув’язненні на території окупованого Криму чи в Російській Федерації, щоб у майбутньому мати змогу повторити «прецедент Чийгоза-Умерова».
Дуже важливою є зустріч Президента України Володимира Зеленського і Вселенського Патріарха Варфоломія I у Стамбулі — турецькому місті, де знаходиться резиденція Константинопольської православної церкви. Після отримання 6 січня 2019 р. Православною церквою України Томосу про автокефалію з рук Патріарха Варфоломія, дуже важливо, щоб нова українська влада підтримувала новостворену церкву, особливо під час періоду її становлення. Адже Вселенський Патріархат за своєю церковною юрисдикцією є «першим за честю» і від подальших рішень та дипломатичних кроків останнього залежить як майбутня доля ПЦУ як такої, так і офіційне її визнання зі сторони інших помісних православних церков.
«Наведення мостів» із перспективою. З огляду на те, що офіційний візит В. Зеленського до Туреччини включає, як вже було вище сказано, відвідування м. Стамбулу, було б доволі перспективним налагодження відносин з новообраним мером Екремом Імамоглу. Як відомо, на пост міського голови Е. Імамоглу балотувався від опозиційної Народно-республіканської партії, перемігши у перегонах за мерське крісло кандидата від правлячої Партії справедливості та розвитку Біналі Їлдирима. Цей факт може бути не дуже добрим дзвіночком для самого Р. Ердогана, адже він також починав свій політичний шлях саме зі Стамбулу. Як воно буде далі — час покаже, але український політикум повинен тримати «руку на пульсі», щоб бути готовим до можливої зміни влади у Турецькій Республіці.
Висновок. Таким чином, можна стверджувати, що рішення з проведення офіційного візиту Володимира Зеленського до Туреччини, враховуючи наведені вище міркування, є доволі правильним та своєчасним. Важливо, щоб він був не лише візитом заради візиту, а досить плідним для теперішніх і майбутніх українсько-турецьких відносин. Адже співпраця Києва і Анкари у будь-якій зі сфер суспільного життя є взаємовигідною для обох народів, особливо на тлі зростаючої нестабільної геополітичної ситуації в світі. Українська держава повинна використовувати будь-яку можливість для укріплення своїх позицій, у чому вітчизняна дипломатія відіграє одну з ключових ролей у цьому процесі й відносини з Туреччиною завжди мали, є і матимуть важливе значення для України.
Станіслав Желіховський
