До 2014 року пані Оксана проживала разом з родиною в мікрорайоні Зелений Гай міста Мар’їнка. Сам мікрорайон сформувався завдяки будинку-інтернату, навколо якого жили його працівники. Колись цей інтернат був зразковим і приймав всі делегації, що цікавились ситуацією із правами дитини в Донецькій області, вихваляючись своїми утриманцями і своїм педагогічним складом.
Пані Оксана так само працювала в цьому будинку, проживаючи поруч в двоповерховому багатоквартирному будинку, що значно скорочувало шлях до роботи і додому. І ніхто не міг собі уявити, що колись саме по цьому мікрорайону проходитиме лінія зіткнення, а двоповерховий будинок стане оборонною спорудою, в якому не буде внутрішніх стін, вікон, дверей, а буде суцільний бруствер, з якого колишні мешканці не встигли забрати навіть документи.
Навіть сьогодні із фотографій, що досі висять на залишках стін, на військовослужбовців дивляться очі чиїхось родичів, а чиїсь шафи з різних квартир закривають віконні пройми від потрапляння куль ворога.
Пані Оксана разом із сусідами мала годину на збори в далекому 2015 році, коли їх будинок перетворився на фортифікаційну споруду, а потім мала коротку можливість лише одного разу зайти до умовного залишку своєї квартири, щоб забрати найнеобхідніше.
Обставини не нові для багатьох. Хтось мусив залишити для військових своє житло, інші земельні ділянки, що в певній мірі забезпечували їх харчами чи прибутком.
І наче пані Оксана та інші такі ж громадяни сприймають цю ситуацію абсолютно адекватно. Перебування поблизу лінії зіткнення є небезпечним, а військовим необхідно десь жити та виконувати важливу місію захисту територіальної цілісності держави. Та з іншого боку виникає питання, чи мають ці люди самостійно нести такий тягар, чи є це лише їх проблемою.
Пані Справедливість скаже: «Ні!».
Абсолютно нормальним є очікування, що поступаючись своїм затишним житлом та іншим майном заради інтересів всіх співгромадян, шукаючи нове помешкання, долаючи перешкоди з облаштування життя у іншому місці, людина має право на справедливу компенсацію.
Конституція України гарантує непорушність права на власність. Окрім того, право на мирне володіння майном також захищається статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини.
За загальним правилом власник має право на відшкодування шкоди, завданої його майну (майнової, моральної), витребування свого майна із чужого незаконного володіння, усунення перешкод користування, розпорядження майном.
Але право на власність не є абсолютним. Воно може бути обмежено (зокрема, відчужено) з мотивів суспільної необхідності. Однак, це має відбуватись лише на підставі та в порядку встановленому законом, за умови попереднього та повного відшкодування вартості майна. Відчудження з наступним повним відшкодуванням допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (в Україні воєнний стан запроваджувався лише на один місяць у 2018 році).
Очевидно, що використання майна приватних осіб з військовими цілями в умовах, в яких наразі знаходиться Україна, є вимушеним і необхідним заходом. Водночас, необхідно усвідомлювати, що таке використання становить втручання у право на власність. І з моменту виникнення такої ситуації держава мала б створити механізм, який би забезпечував справедливий баланс між публічним інтересом забезпечення ведення військових дій ефективно, з одного боку, та інтересом окремої людини на захист її права на власність, з іншого.
Збройний конфлікт розпочався у 2014 році, проте нормативне врегулювання питання забезпечення військовослужбовців житлом в зоні конфлікту відбулось тільки у 2018 році шляхом затвердження нової Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями (наказ Міністерства оборони України від 37.01.2018 № 380). Відповідно до її положень військовослужбовці можуть розміщуватись в приватному житлі на договірних підставах.
Тобто між державою та людиною, яка передає своє нерухоме майно (житло, інші будівлі) для використання у військових цілях, має укладатись договір оренди з відповідним переліком зобов’язань для сторін та розміром відшкодування.
При цьому, виникає питання, а що робити тим, чиє житло використовувалось військовими протягом перших чотирьох років, з часу виникнення збройного конфлікту.
Неврегульованість порядку використання нерухомого майна громадян у військових цілях за відповідний період призвела до низки проблем.
По-перше, військовими не укладались договори оренди чи будь-які інші договори щодо використання майна громадян. В свою чергу, відсутність договірних відносин або документального підтвердження користування майном військовими дуже ускладнило процес отримання громадянами компенсації.
По-друге, військові під час перебування у будівлях користувались комунальними послугами (водопостачанням, газом, електрикою), але рахунки не сплачували. Рахунки на оплату послуг отримують власники таких будівель, а в разі несплати до них застосовуються санкції. Таким чином, громадяни мають велику заборгованість за комунальні послуги, якими фактично не користувались.
Крім того, необхідно, серед іншого, враховувати, що під час використання нерухоме майно, облаштування помешкань, меблі, техніка зношувались та пошкоджувались. Це також завдало додаткових збитків його власникам.
По-третє, громадяни не мають доступу до своїх земельних ділянок. Відповідно, вони не можуть вирощувати врожай та годувати сім’ю чи отримувати прибуток.
Більше того, перебування військових у будинках робить ці будинки бажаною мішенню для ворога. Відтак, вірогідність пошкодження цих будинків внаслідок обстрілів зростає.
Загальні положення цивільного законодавства передбачають право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, незалежно від їх вини. Проте, через відсутність підзаконних нормативних актів, що врегульовують порядок відшкодування такої шкоди, наразі процес відшкодування шкоди у позасудовому порядку є проблематичним, якщо не сказати прямо – неможливим.
Стала судова практика щодо відшкодування шкоди або стягнення компенсації за користування військовими майном цивільних також відсутня.
Проблематика виплати компенсації громадянам вже давно досліджується правозахисниками та деякими органами.
Наприклад, громадською організацією «Український інститут з прав людини» впроваджується проєкт «Компенсація використання приватної власності військовими в ході проведення АТО/ООС: законодавчий та практичний аспекти», що реалізується в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів.
В рамках цього проєкту було заплановано не лише аналіз існуючого законодавства, але і виявлення конкретних ситуацій вздовж лінії зіткнення на сході України. Більше того, експерти проєкту намагаються на ці проблеми звернути увагу влади.
Як результат, у жовтні 2020 року вже проводився круглий стіл на цю тему і всі його учасники (народні депутати, судді, представники державних органів, військово-цивільних адміністрацій, громадських організацій, міжнародних організацій) погодились, що проблеми є і затягувати з їх вирішенням вже далі не можна.
У вересні 2020 року владою було вирішено питання виплати компенсації за житлові будинки (квартири), зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій воєнного характеру (постанова Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 № 767).
Можна піти таким же шляхом і затвердити порядок компенсації цивільним за використання нерухомого майна у військових цілях у період 2014 – 2018 рр.
При цьому, враховуючи фінансову кризу, в якій перебуває держава, можна розглянути альтернативні способи компенсувати громадянам відповідні втрати. Не лише у грошовій формі. Такі способи можуть включати, наприклад, надання пільг щодо оплати комунальних послуг за новим місцем проживання, надання можливості придбати нерухоме майно в іншому населеному пункті на пільгових умовах, отримання банківських кредитів на пільгових умовах, надання можливості здобувати освіту за рахунок державного бюджету як власникам майна безпосередньо, так й членам їх сімей, надання інших благ за вибором власників, вартість яких еквівалентна втратам, які вони понесли в зв’язку з використанням майна.
Вихід завжди можна знайти!
На початку 2014 року ніхто не думав, що в Україні виникне такий масштабний збройний конфлікт, що доведеться долати нові перешкоди задля збереження територіальної цілісності та захисту інших інтересів держави. Ніхто. Ні громадяни. Ні влада. Але з того часу минув далеко не один рік. І хоча владою зроблено немало для вирішення проблем, які виникли та виникають під час збройного конфлікту, та все одно ще надто багато роботи, аби накопичувати невирішені задачі, особливо, якщо це стосується прав громадян.
В іншому випадку, коли збройний конфлікт завершиться (а рано чи пізно це все одно станеться) перед державою постане ще більше викликів. І вони будуть значно масштабнішими та складнішими, ніж питання виплати компенсації громадянам за використання їх майна у військових цілях. Затримка з кожним рішенням, відсутність законодавства сьогодні коштуватиме дуже дорого в майбутньому, особливо, коли Європейський суд з прав людини почне постановляти рішення у відповідних справах.
Валерія Лутковська, Жанна Лук’яненко, адвокатки, експертки ГО «Український інститут з прав людини»
