Історія львівської вчительки Мар’яни Батюк, котра запостила на Facebook фото Адольфа Гітлера в його день народження, отримала своє закінчення – жінка відмовилась надати спеціалістам підтвердження зламу аккаунту і входу туди зі стороннього пристрою. У підсумку її було усунуто від викладацької роботи і звільнено зі школи, де вона працювала. Повноваження депутата Львівської міської ради, вочевидь, збережуться за нею, і вона матиме змогу продовжити свої патріотичні ініціативи у лавах фракції ВО «Свобода».
Звільнення і персональна травля Батюк з боку преси очікувано стали єдиними наслідками того, що сталося. Зусиллями журналістів проблема була зведена до казусу персоналії – «божевільної вчительки». І тут вже хто лиш не збиткувався із шанувальниці австрійського художника. Можливо, у якій-небудь іншій країні, де прояви нацизму стають винятковими із рутини скандалами, усе мало б впертися у конкретну вчительку. Але це Україна, і контекст є абсолютно інший.
Давайте поглянемо на справу під наступним кутом. Хіба проблема у конкретній вчительці історії? Поміркуймо над таким питанням: чому Мар’яна Батюк поширювала свою пропаганду не один рік і виховала не один клас справжніх аріїв, роблячи це на виду у всього педагогічного колективу? Невже ніхто з колег не звернув увагу на її досить специфічну манеру донесення історичної інформації? Чи, може, ця манера не є вже настільки й специфічною?
Незадовго до скандалу із сумнозвісним постом Батюк водила своїх підопічних на зустріч із історичним реконструкторами 14-ї дивізії ваффен-СС «Галичина», де суворі дядьки зі свастиками на шоломах показували дітлахам озброєння й амуніцію, якими дивізійники боролися із «комуністичною ордою». Світлини з цієї зустрічі, розміщені на сторінці педагога, не викликали ані запитань з боку колег, ані розголосу у львівській пресі. Так само на її сторінці можна було знайти чимало патріотичних занять із дітьми раннього підліткового віку на тему вшанування тієї самої дивізії СС.
Канал Мар’яни на YouTube також ряснів досить екстравагантними «патріотичним» відео, доки сама ж вона не провела там тотальну зачистку від токсичного контенту, вочевидь, також розміщеного там хакерами без її відома. На її каналі лише 109 підписників, проте, враховуючи активне залучення своїх учнів до створення контенту, виникає питання: невже та сама дирекція школи навіть не поцікавилась, що саме постить там їх підлегла? Наприклад, коли йдеться про видалене вже відео «Заповіт арійської людини…», де учениця 10-го класу читає вірш з кулоном у формі свастики на грудях. Цікавий педагогічний експеримент! До речі, а що батьки учнів? Чи не помітили вони у своїх дітей дивних кулонів і специфічного інтересу до теми арійства та ідеї нації?
На всі ці питання може бути три варіанта відповіді:
Перший – ніхто з оточуючих про її діяльність не знав. Важко віриться, враховуючи наскільки публічною персоною є Мар’яна. Львів’яни, «хто в темі», кажуть, що насправді про її вподобання знало усе місто.
Другий варіант – про діяльність і погляди знали, і не звертали уваги. Можливо, на рівні заклопотаних своїми справами батьків так і було, на виховання зараз часу мало. Але колеги Батюк по фракції, депутати міськради, вчителі школи – ці знати мусили. Тим паче, що Батюк жодним чином не приховувала свої «патріотичні ініціативи».
Третій варіант відповіді – про це всі знали, і до останнього моменту ніхто не думав (чи не смів) робити їй зауваження, звільняти з роботи чи піддавати обструкції, вважаючи це нормою.
Чому так? Чому Мар’яну ніхто вчасно не спинив? Склалося так через те, що її погляди на 98% вписуються у мейнстрім державної історичної політики, так само як виписуються у мейнстрім суспільних настроїв Львова. Тож не дивно, що весь цей час Батюк могла цілком щиро вірити, що не робить нічого вартого осуду. Вона просто на свій лад продовжує генеральну лінію партії – партії в широкому сенсі слова.
Саме тому нам слід вести мову не про конкретну Мар’яну Батюк, а про систему, яка породила таких кліпаючих очами учительок, котрі реально не розуміють, що ж робиться не так, доки їх після загальнонаціонального скандалу не звільняють з роботи. Якби за збігом обставин відомий скріншот не розійшовся мережею, вона продовжувала б робити все те саме із загальної згоди і навіть схвалення.
Існує одна головна причина. Це ідеологія антикомунізму, яка за 30 років практично безроздільно панувала в країні. Пнути ногою комуністичні ідеї, пострибати на трупі Радянського Союзу, голосно й нестримно заіржати над самими думками про можливі соціалістичні альтернативи майбутнього – це мейнстрім ще з кінця 1980-х років. Причому чим далі у часі ми віддаляємося від соціалістичного експерименту, тим дужче міцнішає ця пропаганда, діставшись своєї логічної цілі – стати державною ідеологію.
Українська буржуазія від самого свого зародження щосили мішала соціалізм із лайном, аби ні в кого не закралося питання щодо вкраденої власності. Тут її інтереси зійшлися із діаспорним націоналізмом та пострадянською інтелігенцією, яка радо послуговувала у цьому, виявляючи часом ще дужчі потуги, ніж того вимагали замовники.
Комунізм завдяки цим зусиллям став таким собі синонімом універсального зла. Навіть темнішим за Путіна. Зрештою, із буржуазною Росією іще доведеться вести дипломатію, торгувати і укладати контракти. А з комунізмом – жодних переговорів. Декомунізація!
Наразі антикомунізм є прийнятним у будь-яких його виявах. То у чому не права учителька історії Мар’яна Батюк? Що вона написала не так?
Усі, хто змагав проти «людиноненависницької комуністичної системи» мають бути вшановані. На цьому наполягає Інститут національної пам’яті, наполягають численні націоналістичні рухи, наполягає інтелігенція. І це втілюється в життя.
Вшанування антирадянських дисидентів є вже давно пройденим етапом. Це як безалкогольне шампанське – не вставляє, для дітей. Досить швидко почали переходити на більш важкі речовини. В хід пішли колабораціоністи часів Другої світової усіх мастей.
Насамперед це були колаборанти-інтелігенти на кшталт Шевельова, Теліги, Ольжича, Рудницької, Самчука. Творчий доробок частини з них про злочини радянської системи, написаний у «вільній від більшовиків» зоні, тобто зоні нацистської окупації став засадничим для подальшого розгортання доктрини.
Потім пішли бойовики. Наразі у цілому ряді найкрупніших міст вулиці носять ім’я гауптмана 201-го шуцманшафту Романа Шухевича, який цілком добровільно й завзято боровся із червоними партизанами на теренах Білорусі, а пізніше робив вже те саме у більш автономному від німців режимі режим на Західній Україні. Згідно панівної доктрини, у цьому немає жодних суперечностей, адже антикомунізмом можуть бути виправдані наймерзенніші речі.
Немає суперечностей й у створенні культу згадуваної вже дивізії СС «Галичина», назву якої зазвичай вживають як «Перша українська дивізія». Вони боронили Європу від червоної навали. Що може бути не ясно? Приміром, цими ж днями на вулицях Львова з’явились оголошення про конкурс малюнку для тінейджерів на тему «Українці у лавах дивізії “Галичина” 1943-1945 рр.» Цей конкурс організований не якоюсь ультраправою партією, не діаспорянською фундацією, а Управлінням освіти й науки Львівської міськдержадміністрації – безпосередньо державою.
Боротись із комунізмом потрібно послідовно й до кінця – вирішує Мар’яна Батюк. І таки-так постить головного антикомуніста минулого століття. Того, хто розправлявся із «червоною заразою» під корінь, фізично знищуючи активістів німецької Компартії першими за євреїв, ромів так гомосексуалів. Зрештою, саме в союзі з Великонімеччиною під його орудою 30 червня 1941 року легендарний по нинішнім часам провід ОУН проголосив Акт відновлення української державності.
Йому ж – Адольфу Гітлеру – присягали українські поліцейські шуцманшафти, які заради боротьби із червоними погодились продовжувати співпрацю із окупантами, навіть закривши очі на відправку своїх же ватажків у тюрми й концтабори. Тобто навіть квазі-державницькі пасочки, у яких українським націоналістам було рішуче відмовлено, не несуть такої всевиправдальної сили як священна війна із комунізмом: не дали державу проголосити, то хоч «червоних» постріляємо. Так слід читати сучасну ідеологію, на якій стоїть печатка державного Інституту національної пам’яті.
Цій же самій людині – Адольфу Гітлеру – присягали й вояки дивізії «Галичина», котру Львівська міська державна адміністрація закликає вшанувати дитячими малюночками. То що Мар’яна Батюк зробила не так?
Тому травля львівської вчительки – це чистої води лицемірство. Тільки лінивий не висловив слів обурення діями цієї історикині. Травили її ті самі журналісти, які у 2014 році могли собі дозволити з екранів телевізора називати співгромадян комахами. Не промовчав пан Садовий – мер міста, де нацистами абсолютно безкарно вандалізується Меморіал Слави, а шабаші усіх мастей не стихають ні на тиждень. До травлі долучаються такі одіозні персонажі як Борислав Береза (Бляхер), котрий пройшов до парламенту як представник Правого Сектору.
Порівняно із політичним істеблішментом, включно із кравчуками, кучмами та іншими архітекторами системи координат новітньої України, порівняно із інтелігенцією на чолі із забужками, андруховичами, винничуками, Мар’яна Батюк – дрібна сошка. Продукт створеної ними системи тотального антикомунізму. Казус виконавця.
Це нагадує ситуацію, коли у шкільному туалеті постійно накурено, із кватирок валять клуби диму а відхожі місця загажені недопалками. Курять там і учні, і вчителі і навіть завуч. Але горе тому двійошнику, якого завуч у поганому гуморі застукає там за цигаркою. Його за вухо проведуть по коридору, вичитають перед класом та на батьківських зборах. Тим часом як решта учнів-курців буде лише радісно улюлюкати й давитися від зловтішного сміху над невдахою.
Андрій Мовчан
