Зустріч Володимира Путіна та Ангели Меркель відбулась без озвучення чітких кроків для нас щодо Донбасу. Сторони в черговий раз наголосили про важливість дотримання та виконання сторонами «Мінських угод», однак просування в питанні деокупації та Донбасу ми не почули.

Росія повернулась до вимог виконання так званого «плану Штайнмайєра», який був проголошений в кінці 2015 року і його головною суттю є паралельна імплементація кроків, які б мали привести до миру на Донбасі. Суть проста – політичні та безпекові вимоги йдуть в парі: спочатку запускається закон про вибори, потім відводяться війська, далі йдуть вибори та їх визнання ОБСЄ, особливий статус Донбасу і тільки після цього повне виведення російських військ та розпуск незаконних формувань і повернення неконтрольованої частини кордону Україні.

Офіційний Київ звісно проти такої моделі і вимагає повного виведення військ з окупованого Донбасу та взяття під контроль кордону до виборів, бо в іншому випадку самі вибори пройдуть під дулом автоматів, як це було раніше, і легітимність їх буде під великим питанням.

Попри це, Путін та Меркель в двосторонніх зустрічах переслідують різні та спільні цілі.

Об’єднує двох лідерів загроза нових санкцій з боку США щодо компаній та банків, причетних до проекту «Північний потік — 2». Німеччині проект важливий, оскільки вона зможе стати так званим хабом з розподілення газу в Європі. Росіяни укріплюють свої позиції на ринку Європи. США в цій ситуації намагається відкусити свій шматок пирога та збільшити частку свого скрапленого газу. До цього слід додати ще й спільну позицію щодо співпраці з Іраном, де Росія відіграє роль партнера останнього. Вихід США з угоди по Ірану та страшилки з запровадження санкцій тим країнам, які далі будуть спілкуватись з Іраном, звісно об’єднує Росію та Німеччину в протистоянні з Вашингтоном.

Щодо різних цілей Меркель та Путіна варто зазначити наступне: Путін розуміє, що кожна зустріч з главами країн ЄС – це черговий крок в сторону виходу з ізоляції. Йому не важливо, матиме практичний результат зустріч з Меркель щодо Донбасу чи ні, головним для нього є присутність в столицях Європи. Та й складається враження, що лідери європейських держав самі шукають будь-якої можливості зустрічі з президентом РФ, навіть оминаючи протокол офіційних міждержавних нарад, прикладом цього було запрошення Путіна на весілля до Австрії.

Нам важливо розуміти, коли продовжить свою роботу «нормандський формат», і таких новин або навіть натяків на це ми очікували від зустрічі Меркель та Путіна. Крайня зустріч у цьому форматі відбулась 12 червня цього року в Берліні після 16-місячної паузи. Міністри закордонних справ тоді говорили про місію «голубих шоломів». Позитивних зрушень не відбулось, тому що Росія далі наполягає на своїх версіях реалізації місії, а саме: миротворці мають супроводжувати ОБСЄ на лінії розмежування, Україна вимагає присутності миротворців на всій окупованій території.

Найімовірніше, серйозних проривів найближчий рік по «нормандському формату» не буде, оскільки перед виборами українська влада не робитиме поступок на користь російської версії з деокупації Донбасу, а намагатиметься відстояти та максимально просунутись із своїм планом дій. Кремль покладає надії, що з виборами наступного року в Україні прийде більш лояльна до нього влада, з якою буде простіше домовитись. Європа в цій ситуації залишається арбітром.

Більш прагматично до вирішення цього питання підходять США, що й показують на практиці. Україна отримала дві нові контрбатарейні установки, які дозволять українській армії відслідковувати вогневі та артилерійські позиції бойовиків. Крім цього, на 2019 рік США нададуть чергові 250 млн долл. США військової допомоги.

Політику Вашингтону можна зрозуміти наступним чином: сильна українська армія і сучасне озброєння – це, найперше, баланс сил на Донбасі та засоби стримування можливої російської агресії далі. Нарощування м’язів – це один із інструментів досягнення цілей та реалізації принципів, цінностей демократії.

Тарас Семенюк

Print Friendly, PDF & Email