За майже двохтисячоліттю історію свого існування християнська церква не раз піддавалася випробування різного роду поділам. Одними з найбільш відомих прикладів розколів в історії християнства можна зазначити такі: Велика схизма (1054 р.) — остаточний розкол на католицьку (під проводом Папи Римського) та православну (під проводом Вселенського Патріарха Константинопольського) церкви; Західна схизма (1378 – 1417 рр.) — розкол у Римо-католицькій церкві, коли відразу два-три претендента оголосили себе істинними Понтифіками; Реформація (1517 р.) — релігійний та суспільно-політичний рух у Західній та Центральній Європі спрямований проти католицької церкви і папської влади, в наслідок чого виникла протестантська течія християнства; розкол російської церкви (1650-і – 1660-і рр.) — розділ, що виник в ході проведення церковної реформи патріарха Никона у Московському царстві, тощо.

Загроза розділення могла спіткати й новоутворену Православну церкву України. Як відомо, 8 травня 2019 р. голова Української православної церкви (існувала з червня 1992 до грудня 2018 р.) Філарет розіслав запрошення (на бланках Київського патріархату) архієреям на святкування дня пам’яті священномученика Макарія (14 травня). Усе б нічого, проте, за інформацією з багатьох джерел, в основі скликання було не лише бажання Філарета провести урочисте молитовне спілкування, а й спроба відновлення Київського патріархату під його керівництвом.

На зазначене вище запрошення почесного патріарха ПЦУ приїхали тільки чотири єпископи з понад 60-ти. Не приїхав на молитовне святкування й предстоятель ПЦУ — митрополит Київський і всієї України Епіфаній (того дня він поїхав до м. Маріуполя). З даної ситуації можна зробити обережний висновок, що широкої підтримки щодо наміру Філарета серед священнослужителів ПЦУ не має.

Однак, з огляду на зазначене, виникає питання, що могло статися у разі прибуття на запрошення Філарета більшої кількості представників ПЦУ і які б це могло мати подальші наслідки? Без перебільшення, можна ствердити, що подібна ситуація могла мати катастрофічний результат для Православної церкви України з загрозою справжнього розколу, на подобі як до Західної схизми, коли одну церкву очолювали б одразу дві особи, так і ситуації на кшталт розколу російської церкви з повним відокремленням прихильників Філарета від канонічної ПЦУ (подібно до виступу старообрядництва проти офіційної Російської православної церкви). А це, у свою чергу, окрім фрагментації українського православ’я, могло потягнути за собою й найнегативніший результат від ймовірної внутрішньоцерковної смути — відкликання Вселенським Патріархатом Томосу про автокефалію, який він 6 січня 2019 р. надав ПЦУ, документу, за отримання якого боролося не одне покоління українців та відомих вітчизняних діячів, включаючи п’ятого Президента України П. Порошенка, що відкинуло б зусилля українського суспільства (а також потуги самого Філарета) зі здобуття канонічної православної церкви на багато років назад.

У розрізі зазначеної загрози розколу Православної церкви України й можливості втрати останньою канонічного статусу хотілося б виділити і саму постать її очільника — Епіфанія. Окрім того, що Епіфаній не прибув на запрошення Філарета на святкування дня пам’яті Макарія (по-суті, завуальований путч), що могло б трактуватися громадськістю як визнання Епіфанієм вищості за статусом Філарета, він тими ж днями відзначився й в іншій неоднозначній за своєю природою справі. Мова йде про відмову Епіфанієм брати участь у зйомках відеоролика зі зверненнями українських ієрархів різних конфесій до мешканців окупованих Донбасу й Криму, ініційованого новообраним главою Української держави В. Зеленським.

На перший погляд маючи у своїй основі благі наміри, текст відеозвернення має досить суперечливий зміст, зокрема такі слова як «говорити треба не мовою гармат». Такий неоднозначний посил міг бути сприйнятий широким колом громадян, особливо прибічників ПЦУ, як заклик до переговорів із ватажками бойовиків, що, звичайно, для Епіфанія, особи, яка нещодавно очолила новостворену церкву, було досить ризиковано.

Таким чином, підсумовуючи, можна зазначити, що і випадок з ігноруванням запрошення Філарета, й випадок з відмовою від участі в зйомках відеоролика, без перебільшення, лише посилив роль постаті Епіфанія в очах як церковного кліру, так і мирян. І хоча Православна церква України, без сумніву, матиме ще багато викликів та перешкод на своєму шляху, однак те, що вона в особі її предстоятеля вже почала показувати свою стержневу позицію і небажання бути втягненою в різного роду сумнівні ігри та авантюри, вселяє надію як на подальше продовження процесу визнання ПЦУ світовим православ’ям, так і на можливе здобуття у кінцевому підсумку патріаршого статусу, однак вже не на химерному та ізоляціоністському самопроголошенні, а на канонічній основі.

Зазначене, у свою чергу, посилить і роль самої України як держави, яка в усіх сферах суспільного життя прямує до інтеграції до європейського цивілізованого світу, за що тривалий час, попри численні виклики на подобі зазначених вище, борються усі прошарки українського соціуму і які, згодом, матимуть змогу в повній мірі скористатися результатами усіх свої зусиль, як це ми можемо спостерігати в інших народів, які поставили собі за мету здобути як суверенну державу, так і незалежну церкву.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email