З давніх-давен між багатьма народами світу існують лінії розмежування — кордони, які прийнято називати державними. Зазвичай вони мали і мають різне матеріальне втілення (здебільшого закріплені на правовому рівні), а саме: природного (річки, моря, пасма гір тощо) та рукотворного (вали, фортеці, прикордонні стовпи, мури тощо) характерів. Останні, особливо в давні часи, не мали сталого вигляду: вони змінювались, переглядалися, іноді взагалі зникали, що могло бути результатом як переселенням народів або воєнних конфліктів, так і поглинанням однією державою іншої (або об’єднанням держав в одну).

Проте, існував і продовжує існувати (про що йдеться в цій статті) такий тип кордонів, який би можна було б, без перебільшення, назвати ментальним, тобто таким, який, хоч і часто має своє матеріальне втілення та властивість змінюватися у той чи інший бік, проте чітко вкарбовується у людську підсвідомість як ідентифікатор «свій-чужий». Першим класичним прикладом, який спадає на думку, можна назвати північні кордони Римської імперії з її відомими сухопутними кордонами з їх матеріальним утіленням, а саме: Вал Антоніна — кам’яна споруда, яка відділяла римську територію від кельтських народів на півночі Британських островів (сучасна лінія розмежування між Англією та Шотландією), та Траянові вали, які відділяли римську Дакію від сусідніх племен, зокрема слов’янських (приблизно співпадає з сучасним румунсько-українським кордоном). Другим відомим прикладом є Великий китайський мур, який захищав древній Китай від кочових народів на півночі від нього. Третій приклад — Лужицький вал — оборонна лінія, збудована Карлом Великим для захисту країни від набігів слов’ян (досі на європейському континенті умовно розділяє слов’янський та германський світи). Згадані приклади з давньої історії людства довгий час, а в деяких випадках й досі, існують у підсвідомості людей як чіткі лінії розподілу між різними цивілізаційними ареалами. З подальшим розвитком міжнародних відносин, прикладів таких кордонів можна назвати чимало, але багато з них уже здебільшого мали не стільки чіткий матеріальний прояв, скільки право-договірний, так би мовити, закріплений на папері, при цьому будучи міцно вкарбованими у людський менталітет.

Одним із прикладів новітньої історії можна назвати лінію Керзона — умовну демаркаційну лінію, запропоновану комісією британського політика лорда Джорджа Керзона щодо розмежування польських і східнослов’янських етнічних земель (українських і білоруських) під час можливого перемир’я сторін польсько-радянської війни 1919 – 1921 рр.. Ще в часи Першої світової війни Франція, Велика Британія і Сполучені Штати Америки вважали Польщу головною ланкою серед держав у так званому «санітарному кордоні» по відношенню до більшовицької Росії. Саме тому вказана лінія була рекомендована 8 грудня 1919 р. Верховною радою Антанти в якості східного кордону Другої Польської республіки, який  приблизно співпадав з середньовічним кордоном між Руським та Польським королівствами (XIII – XIV ст.). Запропонована межа, після укладення Ризького мирного договору, хоч і не була реалізована (східний кордон Польщі згідно договору був здвигнутий на схід, включивши в склад останньої західноукраїнські та західнобілоруські землі), проте після Другої світової війни у 1945 р. таки втілилася у польсько-радянський кордон.

Все б нічого, але, хоч уже пройшло майже тридцять років з часу припинення існування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, проте лінія Керзона вкарбувалась у підсвідомість як багатьох представників правлячого класу, так і у підсвідомість простих обивателів (причому з обох боків від лінії) як чіткий рубіж між двома різними за своєю суттю політико-правовими, економічними та світоглядними системами. Найбільш виразно це можна помітити у відношенні (як політичного, так і економічного характеру) держав Західної Європи та Північної Америки до країн так званої «нової демократії» одразу після припинення дії Варшавського договору у 1991 р. Західний світ, отримавши можливість залучення нових демократичних країн до глобальних ринкових процесів, одразу зробив ставку саме на країни Центрально-Східної Європи з метою повернення останніх до свого політичного та культурного ареалу. З того часу повоєнна лінія Керзона на практиці почала виконувати функцію вище згаданого «санітарного кордону» між країнами старої (Західної) Європи та пострадянським простором (під пострадянським простором розуміється група незалежних держав колишнього СРСР без урахуванням країн Балтії).

Впродовж декількох наступних, після припинення існування біполярної системи років, держави Вишеградської групи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина) та Балтійські країни (Литва, Латвія, Естонія), маючи колосальну економічну та політичну підтримку внутрішніх реформ з боку Заходу, швидко були інкорпоровані до альянсів і блоків останнього, зокрема таких як НАТО та Європейський Союз, що ще більше ментально посилило розподіл вздовж старої демаркаційної лінії. Хоча термін «лінія Керзона» вже давно ніхто не застосовує, проте існування такої виразної межі ми можемо спостерігати навіть на теоретичному рівні сучасної політичної науки. Так, у 1990-х рр. американський політолог та соціолог Самуель Гантінгтон, описуючи свою теорію про зіткнення цивілізацій, східний кордон між західною і православною цивілізаціями частково провів саме поздовж Керзонської лінії, відмежовуючи Республіку Польщу (нарівні з іншими згаданими вище країнами так званого «санітарного кордону») від пострадянського простору.

Варто зазначити, що підсвідома лінія Керзона, нарівні з багатьма іншими факторами, також могла відіграти немаловагому роль у прийнятті рішення правлячими елітами Заходу щодо ненадання Україні та Грузії Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті Альянсу у 2008 р., обмежившись лише визнанням євроатлантичних прагнень останніх. Наслідком зокрема цього, як відомо, стали майже безперешкодна у тому ж році російська військова інтервенція у Грузію та, через шість років, в український Крим та Донбас, з подальшою окупацією частин територій обох суверенних держав.

Таким чином, можна зробити висновок про те, як підсвідомі бар’єри розподілу між «своїм» і «чужим» цивілізаційно-культурними ареалами, можуть впливати на міжнародні політичні процеси та розклад сил на світовій арені. І хоча, на прикладі подій в Україні останніх чотирьох років, ситуація дещо покращилася (наша країна почала активний рух у напрямку євроатлантичної інтеграції і вже сприймається Заходом у позитивному сенсі більш адекватно), проте владі та суспільству необхідно багато ще чого зробити задля подолання багатьох негативних стереотипів щодо України, а саме: провадити продуману інформаційну політику, активно здійснювати боротьбу з корупцією, розбудувати сильні державні інституції та збройні сили, провадити чіткий зовнішньополітичний курс з метою отримання в майбутньому запрошення Української держави до членства у західних альянсах, посилювати економічну співпрацю з різними міжнародними акторами тощо. Здійснивши зазначені зміни системи, Україна може отримати вагомий шанс стати «своєю» серед найрозвинутіших та найзаможніших країн Європи та світу.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email