Принципи, методи та якість державного управління в розвинених країнах сформувались протягом сотень років війн, революцій та потрясінь, висновки з яких лягли в основу політичних трактатів, що сформували сучасну Західну цивілізацію.
Україна, яка географічно та історично розташована на перетинці від Заходу до Азії відчула на собі поєднання різних культурних кодів, архетипів та ментальних характеристик.
Формування сучасних партій
Коли розпався Союз Радянських Соціалістичних Республік, незалежність Україні дісталась доволі легким шляхом. Відтак культура державного управління успадкувалась від імперії, де не було фактичного розділення на гілки влади, воно існувало лише формально. І майже кожен президент в Україні, намагався сконцентрувати в своїх руках максимум важелів впливу на кадрові та управлінські рішення в державі. Виходячи з цього, партійні спільноти, як політичні сили, формувались не за ідеологічними напрямками, а як політичні проекти.
Це все призводило до негативних явищ, такі як корупція, відсутність верховенства права та олігархізація, як тіньовий уряд. Це привело до двох революцій, які бачили своєю метою змінити ситуацію в країні. Перша, «Помаранчева революція», що відбулась в 2004-2005 роках відбулась після двох каденцій керівництва другого президента країни Леоніда Кучми, який підтримав кандидатуру Віктора Януковича на пост наступного президента. В результаті трьох турів виборів та Революції, президентом став Віктор Ющенко. Хоч і за його керівництва Україна піднялась в рейтингу світової демократії, через те, що більшість повноважень перейшли до парламенту, інститут президента мав мало важелів на управління та просто спостерігав за парламентськими баталіями. Розпуск парламенту та перевибори не сильно змінили ситуацію, і наступним президентом став той, проти кого формувалась «Помаранчева революція».
Через десять років після першої революції, в Україні спалахнула друга – Революція Гідності і знову проти Віктора Януковича, який узурпував владу та розглядав країну як бізнес для себе і наближених осіб, та поволі, у геополітичному векторі, віддавав Україну Росії. В Україні почала стрімко скорочуватись армія, високі державні пости отримували люди з російським громадянством, при тому, що в Україні можливо лише одне громадянство, спецслужби, у контррозвідувальній роботу, перекваліфікували від протидії Росії до протидії Сполученим Штатам Америки. Наприклад головний перший відділ Служби безпеки України переключився на роботи проти США, замість колись Росії, а Росією став займатись значно скорочений четвертий відділ. Коли в кінці 2013 роки Янукович відмовився підписувати Асоціацію з Європейським Союзом, на Майдан Незалежності вийшли студенти, які вимагали підписання цього документу. Через кілька днів протесту, силовим способом студентів розігнали, завдаючи значних тілесних пошкоджень як самим протестувальникам, так і журналістам і тим, хто просто був поруч. Кадри побиття облетіли всю країну і спричинило наступну, Революцію гідності, яка змусила Януковича втекти в Росію.
Занепад партійної культури
Проте і друга революція не дала тих результатів, які очікувались українським суспільством. На моє переконання, якісні зміни в державі можуть відбутись виключно через побудову дієвих державних інституцій. Зокрема, такими як інститут підготовки кадрів для державних органів та творення системних політичних сил.
Давайте детальніше поглянемо на існуючу нині інституцію політичних сил в Україні та проаналізуємо, чому багато партій, не розкривши потенціалу, зникають протягом трьох років.
На даний момент, за інформацією Міністерства юстиції України, зареєстровано 349 партій. Виникає питання: навіщо така кількість партій в країні із слабко розвиненим інститутом партійного будівництва? Нажаль, близько 90% усіх партій використовуються для махінацій на виборах на користь інших, великих партій. Махінації відбувались за рахунок продажу місць у виборчих комісіях, що давало результати потрібній партії. Під час правління Віктора Януковича це було розповсюджена практика, нажаль і зараз такі явища існують. Крім цього, деякі зареєстровані партії продають свій бренд для ребрендингу і використовуються для окремих політичних махінацій в майбутньому.
Це дуже вигідно, оскільки нові власники партії не мають проходити багато процедур зі збору підписів населення України, збирати безліч юридичних документів та проходити нескінченні етапи у Міністерстві юстиції. Достатньо просто купити партію, змінити назву, логотип, статут та учасників і нова, незаплямована політична партія готова.
В даний момент в парламенті України представлено наступні фракції: Політична партія «Слуга народу», яка набрала більшість голосів у парламенті, яку підтримав президент Володимир Зеленський, ПП «Опозиційна платформа – За Життя», яка сповідує проросійський наратив, адже, хоч і лідером партії є Юрій Бойко, головну роль у ній відіграє Віктор Медведчук, близький родич та приятель російського президента Путіна. ПП «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» з лідеркою Юлією Тимошенко, ПП «Європейська Солідарність» на чолі якої п’ятий президент Петро Порошенко, ПП «Голос» відомого співака Святослава Вакарчука. Крім них представлені дві депутатські групи – «За майбутнє» та «Довіра». Крім них, на місцевому рівні присутні регіональні партії, такі як: ПП «Час змін», ПП «Черкащани», ПП «Опозиційний блок» та інші.
В той самий час, в Україні існують і доволі перспективні партії, з мережею осередків, які так і не змогли стати масовими та достатньо популярними. Серед таких можна згадати «Громадянська позиція», «Сила людей», «Європейська партія», «Голос», «Сила людей» та інші. При цьому, навіть системні та масштабні політичні сили, такі як «ВО «Батьківщина», наприклад, втрачають прихильників не дивлячись на розгалужену мережу осередків в кожному регіоні, а набирають політичний капітал партії з проросійськими гаслами та ідеями.
Тим не менше, за останніми соціологічними опитуваннями, недовіра людей до політичних сил в Україні складає 70%, за опитуванням Центру Разумкова. Варто детальніше розібратись у причинах такої високої недовіри людей до політичних сил.
- Бренди без суті. Багато політичних партій було створено як політичну фікцію з наявними юридичними атрибутами. Як правило, їх могли створювати під конкретні вибори, а не як політичних рух. Методика доволі проста – проводиться соціологічне опитування щодо найбільш важливих для населення проблем, визначається запит суспільства на конкретний образ ефективного політика з панівними рисами, і відштовхуючись від цього, створюють пропозицію на яку вже існує запит. Відповідно, при достатньому вливанню фінансів і залученню політтехнологів, політичний ринок набуває ще одного гравця, який може набрати певний рейтинг. Яскравим прикладом такого бренду без суті можна назвати ПП «Наш край», що був, по-суті, технічним проектом Адміністрації колишнього президент України Петра Порошенка, і завданням його було прихистити і включити в список непопулярних або «токсичних» політиків, які були вигідні президенту, але він не міг їх включити у список своєї партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», яка тоді існувала. Після того, як пройшли вибори, дана партія не вела політичної активності, і зараз суспільство вже навіть не пам’ятає про її існування. До такого типу партій можна прирівняти політичну партію «Рух нових сил Михайла Саакашвілі».
- Кадровий голод для системних політичних сил. До Революції Гідності найбільшою партією, яка мала найпотужнішу присутність в регіонах була «Партія Регіонів», після революції вона розпалась на декілька політичних сил, які почали між собою конкурувати за електорат. Потужна партійна мережа, яку успадкувала, частково, «Опозиційна платформа – За Життя», разом із регулярною присутністю в телеефірах власних трьох телеканалів Віктора Медведчука, дозволила йому посісти друге місце в нинішньому складі парламенту. Досі на електоральних замірах високий рейтинг тримає «ВО «Батьківщина», яка має і довгу історію і мережу осередків в регіонах, хоча і цій силі стає тяжко змагатись з новими силами.
- Залуження грошей. На українській політичній мапі існують цікаві кейси створення партій з цікавим та змістовим підходом, де були представлені лідери з певним потенціалом, такі як «Демократичний альянс» або «Сила людей», проте через відсутність системної роботи по франдрайзингу, тобто залучення фінансів, і її методології та через низьку медійну присутність лідерів таких партій, зараз вони мають рейтинг нижче статистичної похибки.
- Місцеві партії. Деякі політичні партії створюються юридично як всеукраїнські, але працюють виключно на певних регіон під місцеві вибори в органи місцевого самоврядування. Такі партії як: «Київська громада», «Партія Чернівчан», «Союз міста і села», «Перспектива міста» і тому подібні, вже у своїй назві декларують місцеві амбіції і намагаються впливати на політичне життя свого окремого регіону.
Висновок
Історія політичного життя та її тенденції чітко демонструють, що в Україні вкрай необхідно створювати партії з конкретною ідеологічною основою, цінностями та репутаційно “чистими» лідерами, які дотримуватимуться партійної програми, але при цьому, існувати така партія зможе, лише якщо вона вибудує чітку регіональну структуру та даватиме однопартійцям показники ефективності роботи. В результаті, така партія має вирішити ключові проблеми, які пов’язані з економічними питаннями, зовнішньополітичною орієнтацією та вирішенню проблем дефіциту пенсійного бюджету та медичного обслуговування, що стало гостро актуально у зв’язку з пандемією COVID-19.
Для ефективних змін в країні варто не лише говорити про їх вирішення, а і самостійно вирішувати. І ми, з іншими колегами, створюємо нову партію «Національна платформа». Партію «з нуля», без ребрендингу, з чіткими меседжами, ідеологією та професійною командою, яку я маю честь очолювати. Це політична партія нового типу, яка об’єднує компетентних лідерів своєї галузі. На основі центристських цінностей та системного підходу до роботи, діяльність партії орієнтована на трансформацію держави та перехід від кризового етапу до розвитку України. Зазначу, що ми не просто обіцяємо зміни, а регулярно проводимо відкриті засідання комітетів у різних напрямках, де партійці, експерти та дотичні особи беруть участь у обговоренні та разом відпрацьовують дорожню карту змін у кожній окремо сфері.
Катерина Одарченко
