У червні 2019 року президент Росії Володимир Путін в інтерв’ю британському виданню «Financial Times»,  відповідаючи на запитання про те, ким із лідерів він найбільше захоплюється, розповів, що найбільше захоплюється Петром I. На зауваження, що цар уже помер, Путін відповів, що той «буде жити до тих пір, поки буде жити його справа».

Щось коментувати з цього приводу навряд чи має сенс. По-перше, обговорювати смаки — це невдячна справа. По-друге, враховуючи той факт, що в історії Росії надто мало було більш-менш пристойних правителів, не виключено, що Петро I дійсно був для цієї країни одним з найкращих її керманичів.

Як би там не було, не є секретом, що Путін давно вбачає у своїй персоні такого собі «царя всія Русі», а також «збирача земель» та «реформатора». І якщо на початку його правління певні риси подібності з правлінням першого російського імператора можна було розгледіти та й то крізь величезну лупу, то наразі схоже на те, що Путін все більше походить на іншого, більш віддаленого у часі попередника, — Івана IV Грозного або Жахливого (як його величає британська історіографія).

І дійсно, судячи по стилю правління російського президента, інакше як «жахливим» назвати не можна. Також кидається в вічі поділ правління Путіна, за аналогією з царюванням Івана IV, на два різних періоди.

Так, ще у позаминулому столітті Микола Карамзін описував Грозного як великого і мудрого государя в першу половину царювання, нещадного тирана — у другу. Сперечатися важко, адже, досліджуючи біографію Івана IV, основні його досягнення та перемоги припадають на перший період царювання. На другий же припадають військові поразки й політичний терор.

Чітко розмежувати на періоди правління Путіна у розрізі їх часових рамок навряд чи поки можливо. Однак все скидається на те, що другий період вже розпочався. І можна допустити, що саме внесення цьогоріч поправок до російського основного закону, що несуть за собою так зване «обнуління» президентських термінів, можуть слугувати точкою відліку «другого» періоду правління сучасного лідера РФ.

Сказати те, що «другий» період припав на чергу невдач — не сказати нічого. Мало того, що сам процес внесення змін до конституції і загальноросійське голосування припали на пандемію коронавірусу (де Росія опинилася в лідерах за рівнем зараженості у світі), та ще й в самій РФ і навколо неї почалися доволі несприятливі для неї процеси.

Так, невдовзі після проведення всенародного референдуму, у Хабаровському краї, через арешт колишнього губернатора Сергія Фургала, почалися масові протестні акції. І, що важливо, тривають щоденно понині.

Через місяць після початку хабаровських подій, сусідню Республіку Білорусь, яка, без перебільшення, більшістю громадян РФ сприймається не менш російською ніж Хабаровський край, накрила хвиля демонстрацій проти режиму Олександра Лукашенка. Акції непокори в цій країні також відбуваються досі.

І чим далі від Білокам’яної, тим ситуація, включно з геополітичним контекстом, стає все більш критичною для останньої. До найбільш промовистих подій-«псувачів» настрою російському диктатору можна віднести: приєднання України до Програми розширених можливостей НАТО; створення тристоронньої платформи для багатогранного співробітництва між Литвою, Польщею та Україною («Люблінський трикутник»); підписання Угоди про посилену оборонну співпрацю між Сполученими Штатами Америки і Республікою Польща, тощо.

Зрозуміло, вище зазначена ситуація нервує Путіна. Усі плани щодо відродження імперії, які той виношував чи не від самого початку свого президенства, руйнуються на очах. Схоже, що поразки як у внутрішньому, так і в зовнішньому вимірі, характерні для другої половини царювання Івана Васильовича, повторюються й для Володимира Володимировича.

Тому не дивно, що реакція Путіна доволі схожа з тією, що мала місце у часи Івана IV — політичний терор, який той розгорнув для збереження своєї влади. І один з наявних проявів цього в наш час — отруєння Олексія Навального, одного з найбільших критиків правлячого режиму.

Схоже на те, що путінський режим почав переходити усі можливі межі, напоказ даючи зрозуміти, що йому нічого боятися. Ба більше, у МЗС РФ вже заявили, що в розробці нервово-паралітичних речовин групи «Новічок» (саме з його допомогою отруїли Навального) брали участь західні спеціалісти. Втім, хто саме стоїть за розробкою зазначеної отруйної речовини — цілком зрозуміло.

Так почалася доба нової «опричнини» — терористичної деспотії, покликаної боротися з опозицією та інакодумством. Розуміючи, що відновлення імперії в тому вигляді й у тих межах, що мали місце раніше, не є можливим, Кремль, як і п’ятсот років тому, почав боротися за збереження того, що залишилося.

Однак зазначене не означає, що російська зовнішньополітична діяльність концентруватиметься лише на «внутрішніх ворогах». Навпаки. Москва з великою вірогідністю посилить свою деструктивну активність за межами федерації.

Одними із способів дестабілізації ситуації може служити підтримка російською владою у недружніх, на її думку, країнах радикальних рухів та партій, при тому як лівого, так і правого толку. Й, варто підкреслити, такі сили нерідко від невеликих акцій переростають у більш масштабний характер. Інколи, в разі народної підтримки, з прицілом на прихід до влади.

Одним з таких прикладів може виявитися марш націоналістичних кіл, що відбувся 5 вересня 2020 року у польському місті Ґданську під гаслом «Ніколи більше братніх воєн!» (Nigdy więcej bratnich wojen!), за організацією якого стояли групи White North Crew та Autonom.pl. Усе б нічого, якби не одне але — час,  місце та обставини проведення.

Як відомо, цими днями відзначалася 40-а річниця страйку руху польських робітників на ґданській верфі ім. Леніна, що згодом переріс у незалежну самоврядну професійну спілку «Солідарність». Зазначені події поклали початок кінця червоній диктатурі як у самій Польщі, так і у всьому соціалістичному таборі, включно з розвалом СРСР, що Путіним досі сприймається як «найбільша геополітична катастрофа XX століття».

Цікаво, що марш розпочався саме біля штаб-квартири НСПС «Солідарність», після чого колона рушила центром міста, скандуючи антимігрантські та антиліберальні гасла. До того ж, серед прапорів, які тримали демонстранти, в передньому ряду майорів російський триколор, що надає певну їжу для роздумів.

Також варто зазначити, що через три роки у Польщі мають відбутися парламентські і місцеві вибори. З огляду на це, не виключено, що схожі акції цих та інших радикальних сил не раз можна буде побачити як на вулицях польських міст, так і в інших країнах.

Таким чином, підсумовуючи, можна дійти до висновку, що режим Путіна перейшов у свою «другу» фазу — період терору всередині Росії та підривної діяльності поза її межами. Через що сучасний етап можна порівняти з періодом опричнини п’ятсотрічної давнини, коли після серій поразок вже мала місце ситуація, коли режиму, на кшталт загнаного в кут пацюка, нічого не залишиться, як руйнувати усе на своєму шляху.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email