Вже досить довгий час у Боліварській Республіці Венесуела (БРВ) триває затяжна політична криза. Особливо гострої фази вона набула цьогоріч, коли, після інавгурації 10 січня Ніколаса Мадуро на пост глави держави та проголошення наступного дня, через відмову визнавати останнього законно обраним президентом, Національною Асамблеєю Хуана Гуайдо тимчасовим очільником країни, у Венесуелі виникло фактично двовладдя. Владний дуалізм, який розколов венесуельську громадськість на дві частини, із масових протестів прихильників опозиціонера Гуайдо (які вважають Мадуро фальсифікатором і узурпатором та виступають за проведення нових президентських виборів) переріс у сутички з силами правопорядку та армією, у ході яких загинуло та було заарештовано велику кількість громадян цієї економічно занепалої латиноамериканської країни.
Все так і могло б закінчитися у перші дні народних виступів не на користь Асамблеї, мітингарів та самого Гуайдо, якби певні державні інституції та силовики, такі як Вищий трибунал юстиції Венесуели (у вигнанні) та один із столичних підрозділів бійців Національної гвардії не виступили проти режиму Мадуро. До того ж, переважна частина вільного світу визнала Гуайдо в якості тимчасового президента БРВ, а саме: Сполучені Штати Америки, Канада, більшість країн-членів Європейського Союзу, Україна, Грузія, Ізраїль, Австралія та ін. Головна вимога урядів, що підтримали опозиціонера, – проведення вільних та прозорих президентських виборів з метою відновлення демократії у Венесуелі.
Однак, інші держави, більшість яких прийнято вважати авторитарними або відверто антиамериканськими (Росія, Китай, Іран, Куба, Болівія, Північна Корея тощо), виступили за підтримку Мадуро, що, без перебільшення, стало черговим індикатором нової реальності відродженого біполярного світу. Таким чином, венесуельська криза відобразила не лише внутрішньодержавний розкол суспільства, а й загальносвітовий, розділивши земну кулю (окрім країн, які поки що тримають нейтралітет) на дві частини, а політичні центри цих полюсів, як і в роки першої «холодної війни», знову знаходяться у Вашингтоні і в Москві. Адже саме останні найпершими та найактивнішим чином втягнулися у венесуельські події з подальшим згрупуванням навколо себе тих чи інших суб’єктів міжнародної політики.
І якщо позицію США щодо підтримки у Венесуелі противників Мадуро ще можна зрозуміти, з огляду на традиційне несприйняття Вашингтоном відверто недемократичних способів отримання влади і відкритій боротьбі з опозицією в різних країнах світу та на те, що БРВ географічно знаходиться практично «під черевом» США, то інтереси Москви у регіоні можна трактувати кількома міркуваннями. Перша причина підтримки Кремлем чинного венесуельського режиму – це, власне, недопущення зміни влади у Каракасі, адже все, що пов’язано з антиурядовими революційними рухами у тих країнах, які відверто підтримують на геополітичній арені політику Москви, дуже болісно сприймається російським політикумом. Черговий прецедент подібних «державних переворотів», на вірогідну думку Володимира Путіна, може бути явно не на його користь, особливо на тлі зниження його популярності в самій Росії та наявність все меншого простору для маневрів, щоб тримати на стабільному рівні свій падаючий президентський рейтинг.
Друга причина сприянню збереження мадурівського режиму у Венесуелі має риси більш наближені до ідеологічних й геостратегічних. Ні для кого не секрет, що сучасна російська влада, як і її попередниця радянська, має величезні амбіції щодо можливості бути одним із центрів тяжіння у глобальній міжнародній політиці. І все, що є добрим для геополітичних опонентів, а це перш за все країни Заходу на чолі зі США, одразу викликає зворотну реакцію у Москві. Особливо гостро Росія реагує на перманентне розширення американської сфери впливу на планеті.
Політики у Кремлі добре пам’ятають, як вони у часи, коли Росія політично та економічно була відносно слабкою, вимушені були не чинити особливих перешкод розширенню Північноатлантичного альянсу на східні терени Європи, наслідком чого стало приєднання до західного військово-політичного союзу не лише великої кількості країн колишнього Варшавського пакту (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Болгарія та ін.), а й навіть колишніх суб’єктів Радянського Союзу (країни Балтії). А розширення західної сфери впливу на Балканський півострів узагалі сприймається в Росії як відверто ворожий акт. Адже саме в цьому регіоні сконцентрована найбільша кількість близькоспоріднених у культурно-релігійному плані до Росії країн, які не мають спільного кордону з останньою. Варто зазначити, що як з цієї причини, так і через геополітичні інтереси у балканському регіоні, російська влада (за різної форми державного правління) не раз була втягнута у різного роду військові конфлікти, які відбувалися на Європейському континенті (яскравий приклад – Перша світова війна). Й на сьогоднішній день Москва і досі вважає цю частину Південної Європи життєво необхідною для реалізації своїх зовнішньополітичних амбіцій, а присутність на ньому «західного чобота» неймовірно дратує Кремль.
Так, після того, як країни-члени НАТО взяли участь у 1990-х рр. у Косовській війні та після того, як більшість з них, у результаті, визнали Косово незалежною від Сербії державою, Росія стала на сторону офіційного Белграда. А після того, як Альянс почав розширення на інші сусідні балканські країни, шляхом надання їм статусу повноправних членів, російська влада розпочала безпосереднє втручання у внутрішньополітичні справи країн регіону. Не буде перебільшенням твердження, що кожне чергове розширення НАТО щоразу завдає все нового і нового болісного удару по іміджу Кремля як світової надпотуги, здатної бути противагою Заходу, що лише посилює реваншистські настрої у Москві.
Найбільш явним проявом втручання Російської Федерації у балканський порядок денний стали спроби останньої у 2015 – 2016 рр. завадити намірам Чорногорії (ще одна країна, яка оголосила про свою незалежність від Сербії, однак доволі успішно, на відміну від Косова) приєднатися до НАТО. Починаючи спочатку з організації протестних акцій опозиційних антинатовських сил, Москва зробила спробу державного перевороту у Чорногорії. Однак, Подгориця встояла, заколот було придушено, а виконавців затримано, успішно невдовзі завершивши процес інтеграції до Альянсу.
Ще одна спроба Росії повернути процес вестернізації Балкан назад проявилася у незгоді російської влади визнавати зміну назви Республіки Македонія на Республіка Північна Македонія, що було головною умовою грецького уряду з надання «зеленого світла» для вступу Македонії в НАТО. Не згребувала Москва й цього разу у сприянні в організації масштабних протестів на території Македонії і Греції, вимогами яких було не дати умовам Преспанської угоди (договорі від 12 червня 2018 р. між грецькою і македонською сторонами щодо зміни назви країни «Македонія» на компромісний варіант) втілитися в життя. Проте і цього разу російська влада «промахнулася» і посли країн-членів НАТО 6 лютого 2019 р. підписали протокол про приєднання Македонії до Альянсу.
Виходячи з цього, можна припустити, що розширення НАТО на схід, у тому числі за рахунок православних країн Балканського півострову, стало тим геополітичним ударом у відповідь, який Росія наразі здійснює у Венесуелі. Маючи гіркий досвід невдалих спроб різними методами завадити євроатлантичній інтеграції балканських країн, Москва вирішила бути присутньою (шляхом, зокрема, відправки групи колишніх російських військовослужбовців ПВК Вагнера) у найбільш близькій до кордонів США, з часів Карибської кризи 1962 р., країні. До речі, паралелі з подіями півстолітньої давнини дуже чітко спостерігаються з сучасними венесуельськими реаліями. Тоді Кремль, через реакцію на розміщення американських ядерних ракет в Італії та Туреччині, також надсилав військову допомогу комуністичному уряду Фіделя Кастро, щоб мати можливість з території Куби (яка географічно знаходиться дуже близько від Венесуели), завдати у потрібний момент удару по Вашингтону та іншим населеним пунктам США.
Підсумовуючи усе вище викладене, можна констатувати, що, хоча спрогнозувати подальший розвиток подій у Боліварській Республіці Венесуела наразі не є можливим, однак, згідно з обставинами тих подій, які відбуваються у цій латиноамериканській країні, а також з огляду на геополітичні процеси, які їх супроводжують, людська цивілізація знову повертається до часів міжблокового протистояння. І Венесуела у цьому протистоянні може перетворитися на чергову «гарячу точку» на мапі світу, типу Югославії чи Сирії, в якості поля битви між світовими полюсами за глобальне домінування на земній кулі. Лишається сподіватися, що людство не опиниться на краю прірви, коли будь-який найменший крок не в той бік може обернутися тотальною катастрофою.
Станіслав Желіховський