4 квітня 2019 р. виповнюється рівно сімдесят років з часу підписання Вашингтонського договору — міжнародної угоди, укладеної західноєвропейськими та північноамериканськими країнами з метою створення Північноатлантичного альянсу (НАТО). Враховуючи Республіку Північна Македонія (знаходиться на завершальній стадії процесу приєднання до Альянсу), членами НАТО наразі є вже тридцять держав.
Сам факт створення такого військово-політичного союзу, без перебільшення, має надважливе значення для демократичної частини світу, особливо з огляду на геополітичну обстановку, яка мала місце у перше десятиліття повоєнної доби. Загроза реваншизму у Німеччині, зростання агресивної політики Радянського Союзу, що супроводжувалось розширенням сфери впливу на половину Європейського континенту та проведенням у серпні того ж 1949 р. випробування своєї першої атомної бомби, поява «залізної завіси» та, як результат, початок міжблокового протистояння — далеко не повний перелік факторів, які спонукали Захід на чолі зі Сполученими Штатами Америки підписати Північноатлантичний договір з метою недопущення занурення земної кулі у глобальну диктатуру, хаос та економічний занепад.
Дійсно, протягом сорока наступних після створення Альянсу років, Захід хоч і перебував у перманентній боротьбі із Соціалістичним блоком (період так званої «холодної війни» з супровідними їй гонками озброєнь, шпигунськими скандалами, Карибською кризою, локальними конфліктами на планеті тощо), проте він все ж таки встояв, дочекавшись краху СРСР та ОВД. І що саме головне, незважаючи на відсутність явного конкурента, НАТО й надалі продовжило своє існування навіть в епоху постбіполярної системи міжнародних відносин, розширюючись за рахунок східноєвропейських країн, які до 1990-х рр. перебували в орбіті Москви.
Неабияким поштовхом до трансформаційних змін НАТО стали події Косовської війни (1998 – 1999 рр.) та терористичні атаки «Аль-Каїди» на території США (11 вересня 2001 р.). Не буде применшенням твердження, що саме ці трагічні події на зламі століть додали неабиякої впевненості державам-членам у необхідності збереження Організації Північноатлантичного договору, запустивши процес змін у військовій, політичній та організаційній сферах.
Як показав сучасний порядок денний, продовження існування та подальше розширення Північноатлантичного альянсу було недаремним. Зростаюча роль Росії, країни-правонаступника СРСР, як геополітичного центру сили з сильними реваншистськими настроями, доказом чого можуть служити військові вторгнення у сусідні країни (2008 р. — Грузія, 2014 р. — Україна) й інші засоби тиску на колишні пострадянські республіки, зростаючий авторитарний стиль управління у самій РФ з тотальним придушенням інакомислення, — дало недвозначні сигнали західним урядам щодо розуміння того, що НАТО й надалі потрібно розвиватися в якості гаранта безпеки усього євроатлантичного простору з необхідністю спонукання країн-членів Альянсу до кращого фінансування свого безпеково-оборонного сектору.
Варто зазначити, що НАТО достатньо тривалий час після закінчення «холодної війни» дещо скептично ставилось до набуття членства державами колишнього СРСР (за виключенням країн Балтії, які отримали членство у 2004 р.). Причинами цього можуть бути як відсутність реального бажання й проведення належних реформ для досягнення необхідних критеріїв пострадянськими республіками, так і загалом сприйняття пострадянського ареалу крізь московські окуляри, задовольняючись приєднанням до блоку країн Центрально-Східної Європи. І хоча такі держави як Грузія та Україна обрали прозахідний вектор розвитку (головним чином після революційних подій 2003 – 2004 і 2004 – 2005 рр. відповідно), все ж це не стало переконливим фактором для країн-членів Альянсу на Бухарестському саміті (2008 р.) для надання згоди щодо приєднання Києва та Тбілісі до програми Плану дій щодо членства в НАТО. Така позиція Альянсу лише додала впевненості Кремлю у втіленні його агресивної політики по відношенню до сусідніх держав, яку він через кілька місяців після проведення саміту й почав здійснювати.
Однак, вороже ставлення РФ до суверенних народів не залишилося поза увагою Брюсселя та Вашингтону, особливо після анексії Кримського півострову та окупації частини території українського Донбасу. Усвідомлення загрози рецидиву «холодної війни» та перегляду Кремлем повоєнного світоустрою стало причинами як для укріплення самого Альянсу, так і для допомоги постраждалим від агресії путінської Росії країнам.
З огляду на тимчасову окупацію територій України та Грузії, важливими є сигнали Брюсселя щодо перспективи членства Києва та Тбілісі. Так, учасники минулорічного Брюссельського саміту НАТО у заключній декларації підтримали прагнення України вступити до складу Альянсу, а також зазначили, що Грузія йде до членства в НАТО, привітавши значний прогрес останньої на цьому шляху. Подібне твердження висловив й генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, під час свого візиту до Тбілісі (25 березня 2019 р.).
Обнадійливою є й заява постійного представника США при НАТО Кей Бейлі Гатчінсон під час брифінгу у Брюсселі (1 квітня 2019 р.), в якій вона висловила сподівання, що одного дня Україна і Грузія зможуть стати членами НАТО. Цікавим є те, що того ж дня два кораблі складу 2-ї постійної військово-морської групи Альянсу (фрегат Королівських ВМС Канади «Торонто» та фрегат ВМС Іспанії «Санта Марія») зайшли до Одеського морського порту для участі у навчаннях «Морський щит» разом з кораблями ВМС України і Грузії.
Таким чином, користуючись нагодою, хочеться привітати Північноатлантичний альянс з сімдесятою річницею від дня його заснування. Можливо, Україна з часом, як і інші країни, що бажають долучитися до колективної безпеки, отримає членство в НАТО, щоб мати можливість як бути захищеною від агресивної політики з боку третіх держав, так і бути спроможною зробити власний внесок у зміцнення безпеки на євроатлантичному просторі. І саме це стане запорукою для Києва у незмінності обраного західноорієнтованого зовнішньополітичного вектору та перетворення України на рівнозначного та прогнозованого партнера.
Станіслав Желіховський
