«Нам є що захищати, нам є що берегти» – це слова з маловідомої маршевої пісні військового музичного квартету «Гетьман». В нас справді є що захищати, і головне є кому. Але все ж, чи відповідає система комплектування Збройних Сил України вимогам сучасності?
Те, що в Збройних Силах України кадровий голод – факт давно очевидний. Нестача особового складу в деяких частинах понад п’ятдесят відсотків, а іноді і більше. Така ситуація в свою чергу призводить до зниження вимог кандидатів. І таким чином кадровий голод впливає вже не тільки на кількісний, але й на якісний склад українського війська. Водночас Верховна Рада України фактично провалює прийняття законопроекту про створення територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки на базі військових комісаріатів. Тож чи є вихід з цієї ситуації?
Служити по-новому?
З самого початку свого існування Збройні Сили України, поміж іншого, успадкували від радянської армії принцип комплектування за рахунок призову на строкову службу. В подальшому, напевно не було політика, який так чи інакше не пропонував би скасувати призов і перейти повністю на «контрактну армію». Україна поступово збільшувала кількість солдат, що служили за контрактом. Зокрема тільки солдати контрактної служби могли брати участь у миротворчих місіях.
Гостро питання комплектації Збройних Сил постало в 2014 році. Тоді, українській армії, яка до цього роками тільки скорочувалася, необхідно швидко було наповнити розгорнуті по повоєнному часу підрозділи людьми. Це було вирішено через часткову мобілізацію, а крім того через заборону кадровим військовим звільнятися після закінчення контракту. Всього хвиль мобілізації було шість, і з кожною наступною зменшувалась як кількість добровольців, так і якість призовників. Якщо під час першої хвилі добровольцю могли відмовити у військкоматі на підставі відсутності військового досвіду, то в шосту хвилю гребли буквально всіх підряд.
Мобілізація тимчасово змогла вирішити питання комплектації особовим складом. Проте, на початок 2016 стало зрозумілим, що війна затягується, а мобілізованих, рано чи пізно, потрібно буде відпустити додому. Держава намагалася мотивувати мобілізованих чоловіків продовжити службу вже в якості контрактників. Для цього була суттєво збільшена заробітна плата, пропонувалися так звані «підйомні» за укладання контракту (одноразова грошова виплата), для солдат з вищою освітою були організовані короткі офіцерські курси. Ці заходи мали свій позитивний ефект, але лише до певної міри. Проблему некомплекту вони не вирішували і вона ставала очевидною. Демобілізація останніх мобілізованих відбулась в жовтні 2016. Після цього в бойових частинах лишилася лише ті, хто підписав контракт. Відтоді нестача особового складу – хронічний головний біль ЗСУ. А в останній час відтік кадрів зі Збройних Сил, особливо з офіцерської ланки, став ще очевиднішим.
Призов по-американськи
Українська армія далеко не єдина, яка має проблеми комплектування. В тій чи в іншій мірі з нею стикаються і в країнах, армії яких ми вважаємо прикладом для наслідування. І не випадково, що в Сполучених Штатах створено спеціальний інститут, центр вербування. Не обліково-розподільчих, на кшталт військових комісаріатів, а саме вербувальних. І головне їх завдання перш за все комунікаційне. Офіцери таких центрів, як правило військові з реальним бойовим досвідом, яких, після спеціальної підготовки, направляють на певний період на службу вербувальником. Логіка такого підходу проста: такі вояки знають про службу в армії більше і викличуть більше довіри у потенційних солдатів, ніж штабні клерки.
Вони йдуть до шкіл, коледжів, проводять презентації, роздають інформаційні буклети, вигадують акції на кшталт «приведи друга і одразу отримай додаткову личку на погон». Це, до речі, не жарт. Якщо приведеш з собою друга, і він теж запишеться, то тебе візьмуть на ранг вище, приведеш двох – вище на два. Але не вище 3-го рівня – рядового першого класу.
Після того, як потенційний рекрут зацікавився службою, він проходить спеціальне тестування, що визначає його сильні і слабкі сторони. Результати тесту з ним обговорять і запропонують на вибір ті чи інші армійські професії: від флейтиста до машиніста і від шифрувальника до фельдшера. Чим вище бал на іспиті, тим ширший вибір професій буде запропонований. Тоді ж новобранцю допомагають визначитися і з терміном служби: 2, 3, 4 або 6 років. Тут армія добавками до платні, а іноді і просто одноразовою кругленькою сумою підштовхує його в бік тих спеціальностей, які їй потрібніше, і в бік терміну довше. Свої преференції можуть отримати рекрути з вищою освітою, навичками певних професій та навіть ті, хто вирішить записатися в армію ще до закінчення школи. Загалом система націлена на те, щоб знайти в людині всі можливі переваги, і не тільки взяти його в армію, а й записати на можливо високий рівень і платити йому як можливо більше.
Очевидно, що існуюча нині система військових комісаріатів не здатна впоратись з такими незвичними і невластивими їй завданнями. І саме тому було запропоновано створення абсолютно нової системи територіальних центрів комплектування. Що мали б мати за зразок саме американську модель. Конче необхідна для української армії ініціатива, яку Верховна Рада успішно провалила, занурившись у хаос передвиборчої істерики.
Що робити?
Звичайно, Україні потрібна нова система комплектування. Однак треба розуміти, що навіть найефективніше вербування не вирішить проблему повністю. Все ж таки головними носіями інформації про привабливість служби є не вербувальники, і не рекламні плакати чи фільми, а самі військовослужбовці. Те, як виправдались їхні очікування, як ставляться до них на службі, ті відчуття, враження і переживання, якими вони діляться з близькими і є тим, що формує привабливість служби.
Традиційно вважається, що панацеєю для подолання кадрового голоду в українській армії є підвищення грошового забезпечення військовослужбовців, простою мовою зарплати. Це звичайно один з найважливіших чинників, але далеко не єдиний.
В першу чергу для військовослужбовця повинна бути створена сприятлива картина його майбутнього. Кожна людина має свою мотивацію, чогось прагне і про щось мріє в своєму житті. Коли, до прикладу, молода людина закінчила школу, і розмірковує, чи не піти б йому в армію на контракт, вона повинна чітко розуміти, що буде з цього мати. І це мають бути не три роки геморою і зарплата, до останнього часу нижча за середню в Україні. Ні. Він повинен мати щось, що зможе використати в своєму майбутньому. Він в подальшому може залишитись чи не залишитись в армії, але ці три роки повинні дати йому якусь спеціальність, підготовку, яка зміцнить його майбутнє. Щоб після завершення контракту солдат відчув, що він набагато більше придбав ніж віддав, став розумніший, сильніший, має значно ширший спектр можливостей для своєї подальшої реалізації, ніж мав до армії і мав би без армії.
Це, в тому числі, можливість продовжити службу в більш високому статусі, вступити до військового ВНЗ та стати офіцером. Крім цього, воїн повинен відчувати, що якщо він в армії готовий ризикувати своїм життям, виконувати завдання, але в усьому іншому він, як у Христа за пазухою: одягнений, забезпечений і захищений в будь-якій ситуації. Якщо він, не дай Бог, отримує інвалідність, то він забезпечений кращим протезуванням, найкращим лікуванням, кращою реабілітацією, медичним обслуговуванням, гідним пенсійним забезпеченням до кінця свого життя.
Для цього мало тільки збільшення державного фінансування, норм забезпечення чи запровадження спеціальних програм. Потрібне остаточне викорінення всіх огидних залишків радянщини, якими досі отруєні наші Збройні Сили. Коли ініціатива «карає ініціатора», коли папірець важливіший за людину, коли «я начальник, а ти дурак», і коли важливий не результат, а процес.
Зрештою вибору у нас немає. Ми або зробимо наші Збройні Сили привабливими для найкращих представників нашого молодого покоління, і таким чином не тільки забезпечимо кількість, але й змінимо якість нашої армії. Або… Про це краще навіть не думати. «Тих, хто запізнюється – карає історія».
Юрій Кочевенко
