Поділ Кореї на Південну та Північну після Корейської війни 1950-1953 років призвів до руйнування обох країн та повного нищення їх економік. Але обидві новостворені республіки обрали особливі та абсолютно протилежні підходи до будівництва своїх країн.
Однак тепер, через 60 років, результати кожної стратегії цілком очевидні.
Економіка Південної Кореї станом на 2022 рік є 14-ю у світі за валовим внутрішнім продуктом (за паритетом купівельної спроможності) та 10-ю у світі за номінальним ВВП. Валовий національний продукт на душу населення виріс зі 100 доларів у 1963 році до 35 000 доларів у 2014 році.
У той самий час Північна Корея є країною-ізгоєм із збіднілим населенням, диктаторським режимом і жалюгідною воєнною економікою.
Які ключові фактори вивели економіку Південної Кореї на перше місце у світі? Які реформи були зроблені і що саме стало ключовим у такому вражаючому економічному ривку країни?
Феномен південнокорейського «економічного дива»
Посеред всього світу Південна Корея продемонструвала зразкове економічне зростання за останні десятиліття. Після Корейської війни країна була розорена і в соціальному і в економічному плані, а її дохід на душу населення був порівняний з найбіднішими регіонами Африки.
Однак з 1960 року вона стала більш процвітаючою, ніж звичайна держава в Європейському Союзі. За паритетом купівельної спроможності Південна Корея вже за декілька десятків років досягла валового внутрішнього продукту на душу населення в розмірі 32 800 доларів США.
У 1950-х роках у Південній Кореї була слаборозвинена аграрна економіка, яка сильно залежала від іноземної допомоги. Військове керівництво, що з’явилося на початку 1960-х років і керувало країною протягом чверті століття, могло бути авторитарним і часом репресивним, але його прагматична і гнучка прихильність до економічного розвитку призвела до того, що стало відомо як “Диво на річці Ханган”.
Ханган (дослівно з корейського Ханган означає “річка Хан”) – річка, по берегах якої розташований Сеул: столиця, найбільше місто та економічний центр Кореї.
Вирізняють три важливі чинники «дива на річці Ханган»:
- політична воля керівництва країни;
- менталітет корейського народу та його цінності, що базуються на конфуціанській етиці та моралі;
- інтеграція Південної Кореї у світову економічну систему;
- допомога як від окремих країн (в основному Японії та США), так і міжнародних фінансових структур.
Досліджуючи феномен південнокорейського «економічного дива», наголошують на його схожості з економічним підйомом інших «азіатських тигрів»: Сінгапуру, Гонконгу та Тайваню. Приділяють увагу як зростанню показників, так і зміні структури економіки.
Протягом трьох десятиліть після впровадження перших реформ південнокорейська економіка зростала в середньому майже на 9% на рік, а прибуток на душу населення збільшився більш ніж у 100 разів. Південна Корея перетворилася на промисловий центр із висококваліфікованою робочою силою.
Однак на шляху її чекали не лише злети, а й падіння: так, наприкінці 20 століття економічне зростання сповільнилося, і 1997 року Південна Корея була змушена прийняти допомогу МВФ у розмірі 57 мільярдів доларів — на той момент це була найбільша макрофінансова допомога в історії МВФ.
Проте в наступні роки її економіка відновилася, а країна вступила в 21 століття на міцній економічній основі.
Працьовитість нації як основа успіху
Південнокорейське суспільство зазнало такої ж швидкої трансформації після Корейської війни, як і її економіка. З кінця війни до початку 21 століття населення країни збільшилося більш ніж удвічі.
Одночасно швидко розвивалася сучасна освіта, знову ж таки, за значної участі уряду, і навіть завдяки відродженню традиційного прагнення корейського народу до освіти після десятиліть репресій під час японської окупації (1910–1945 років). Зростання освітніх установ, комерційних та промислових підприємств у великих містах Південної Кореї та навколо них приваблювало все більше сільських жителів до міських районів.
Сеул, зокрема, виріс приблизно в 10 разів до приблизно 10 мільйонів людей у період між кінцем Другої світової війни та початком 21 століття.
Також було розпочато амбітну програму з розширення та модернізації транспортної інфраструктури країни.
Південна Корея добре відома тим, що займає лідируючі позиції у світі за кількістю відпрацьованих годин на одного працівника на рік. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), у Кореї протягом тривалого часу зберігається в середньому 2200 робочих годин на рік порівняно з Німеччиною, яка набирає близько 1400 годин роботи на рік. Крім того, ще важливіша якість роботи в Кореї заснована на високому рівні освітніх стандартів.
Корея вкладає значну частину свого ВВП в освіту, переважно у приватну. За даними ОЕСР, сім’ї самі оплачують більшу частину видатків на освіту, а саме 2,8% ВВП, при цьому держава витрачає на освіту близько 5% ВВП.
При цьому витрати на позакласні заняття можуть сягати 8% від доходу сім’ї на дитину.
За даними Світового банку, 1988 р. ВВП Корейської республіки становив $197 млрд (у поточних цінах). Майже через 30 років, у 2017 р., він дорівнював уже $1,5 трлн – у 8 разів більше.
Реформи президента Пак Чон Хі
Економічний прорив Кореї став можливим у результаті реформ, започаткованих президентом Пак Чон Хі, який керував країною більшу частину 1960-х та 1970-х рр. Уряд Пак Чон Хі запустив перший п’ятирічний план розвитку, і за 30 років з цього моменту економіка Південної Кореї не тільки значно зросла – її структура радикально перетворилася.
Адміністрація Пак Чон Хі вирішила, що в економічному розвитку ключову роль має відігравати централізоване управління.
1962 року корейський уряд розпочав реалізацію першого п’ятирічного економічного плану. Оскільки допомога США скорочувалася, план був зосереджений на перетворенні економіки, залежної від іноземної допомоги, на незалежну.
З цією метою уряд надавав допомогу базовим галузям та інвестував кошти у покращення соціально-економічної інфраструктури, що мало вирішальне значення для економічного розвитку. Інакше кажучи, у першому п’ятирічному економічному плані уряд прагнув поліпшити основи економіки на початок політики індустріалізації, орієнтованої на експорт.
Після завершення першого плану економічного розвитку 1967 року збільшення експорту стало лейтмотивом другого п’ятирічного плану розвитку.
Уряд планував розвивати такі галузі як заохочення експорту та імпортозаміщення, хоча імпортозаміщення було розроблено переважно для підтримки поставок матеріалів, необхідних для виробництва експортних товарів.
Через брак капіталу та передових технологій уряд спочатку просував трудомістку легку промисловість на експорт. У міру того, як економіка зростала зі збільшенням експорту, уряд поступово переміщав свою увагу з легкої промисловості на важку хімічну промисловість.
З початку 1970-х років уряд почав наполягати на індустріалізації важкої хімічної промисловості (HCI). У 3-му п’ятирічному плані розвитку економіки (1972—1976) уряд визначив кольорові метали, нафтохімію, машинобудування, суднобудування та електроніку як п’ять стратегічних галузей.
Поява середнього класу
Разом з реформами та економічними успіхами найпомітнішою соціальною зміною у Південній Кореї стала поява середнього класу. Земельна реформа, проведена на початку 1950-х років, разом із поширенням сучасної освіти та розширенням економіки призвели до зникнення колись привілейованого класу Янбан (землевласників), і з рядів колишніх “простолюдинів” виникла нова еліта.
Ще однією значною соціальною зміною став занепад системи розширеної сім’ї: міграція із сільської місцевості до міста порушила традиційні сімейні способи життя, оскільки міські жителі, як правило, жили в квартирах і мали менше дітей.
Дві Кореї – два різні світи
Економічний розвиток Південної Кореї з 1960-х років був феноменальним.
Країна пережила одну з найбільших економічних трансформацій у світі за останні півстоліття. Спустошена Корейською війною Південна Корея у 1950-х роках була однією з найбідніших країн світу, проте, починаючи з 1962 року з п’ятирічним економічним планом, вона ініціювала індустріалізацію та масштабний розвиток власної економіки.
Вона починала у 1960-х роках як економіка, заснована на сільському господарстві, а вже в 2016 році стала 11-ю найбільшою економікою світу з валового внутрішнього продукту (ВВП). Після Другої світової війни Сеул зміг перетворити свою економіку за три десятиліття, ставши провідним центром інновацій і технологій у 21 столітті.
Такий стрімкий розвиток не має прецедентів у світовій історії.
Більше того, погляд на сусідню Північну Корею та її стрімку деградацію дозволяє оцінити масштаб економічних перетворень і досягнень Південної Кореї, яка, починаючи в аналогічних умовах, змогла стати однією з найрозвиненіших і процвітаючих держав світу.
