Боротьба за державні дотації – справа, звична для аграріїв багатьох країн Заходу. Поступово до неї підключаються і великі українські виробники, що претендують на роль локомотивів розвитку АПК.

Треба зауважити, що державні дотації аграріям складають цього року близько 1% ВВП – 6,3 мільярди гривень, наступного року, за прогнозами уряду, вони мають вирости до 6,9 мільярдів. Тенденція тішить, обсяги дотацій – ні, хоча очікувати стрімкого збільшення державної допомоги аграріям не випадає. Темпи економічного зростання та борговий тягар змушує Кабінет Міністрів бути обережним в прогнозах, а аграріїв – бути більш наполегливими у боротьбі за фінансування.

Проте відмовитися від допомоги аграріям держава не може, адже вони не лише дають сьому частину ВВП країни, але і демонструють позитивну динаміку зростання обсягів експорту продукції.  АПК вже кілька років як поповнює державну скарбницю найбільшим обсягом валюти серед всіх галузей економіки, плюс прив’язані до землі виробники дисципліновано сплачують податки. Простір для активності існує, адже людство не збирається відмовлятися від їжі, а українські чорноземи дають не лише високі врожаї зернових, але і іншої сільськогосподарської продукції.

Варто визнати, що у нинішньому обсязі дотації виглядають швидше декларацією про наміри, оскільки у Старому Світі та за океаном на допомогу селу держава також витрачає мільярди, але доларів та євро. Порівняйте при нагоді ступінь технічної озброєності західного та українського селянина, і ви зрозумієте, що прагнення представників українського АПК пробиватися на світові ринки продовольства виглядають авантюрою. Нагадаю, що під час традиційної наради послів президент Петро Порошенко критикував низку послів за слабке сприяння українським виробникам у країнах перебування.  Ця критика була справедливою, але це лише один бік медалі: аграрні підприємства у розпал російської агресії стали головними постачальниками стабільності для України в цілому. До речі, на Донбасі аграрії активно працюють, наче демонструючи приклад іншим регіонам.

В сучасних умовах раціональним виглядає не винайдення українського аграрного велосипеда, а розподіл можливостей у відповідності з наявним потенціалом. Якщо великі виробники більше заточені на вихід на азійські та африканські ринки, то фермерські господарства, які спроможні до швидшої переорієнтації, мають активніше працювати над використанням квот Європейського Союзу. Подібний розподіл праці передбачає і проведення постійного діалогу аграріїв всіх рівнів.

Україна у першій третині ХХ століття  стрімко пройшла шлях від аграрної країни до аграрно-промислової, здійснювала цей перехід проти власної волі, заплатила за нього життями мільйонів людей під час Голодомору та індустріалізації. Маємо констатувати, що ми вже проїли радянську спадщину, а невизначеність з перспективами утворення ринку землі примушує аграріїв ставати прагматиками у боротьбі за джерела фінансування. Відверто кажучи, легких часів не очікується. Україні доведеться пройти через непростий шлях оптимізації сільськогосподарського виробництва шляхом його стрімкої автоматизації. І передовим загоном тут також стануть великі виробники, які володіють певним фінансовим ресурсом.

Зауважу, що в умовах передвиборчої кампанії, яка практично йде, з великими аграрними компаніями заграватимуть всі вагомі політики, навіть ті, що на словах будуть відстоювати інтереси фермерів та дрібних виробників. Причина проста: ті володіють значним не лише фінансовим, але і людським ресурсом. Криза у лавах Аграрної партії  наочно підтверджує моє припущення.

Вже традиційно бюджет-2019 будуть ухвалювати «під ялинку», коли у аграрному секторі спостерігається мертвий сезон. Це означає можливість привести під стіни Верховної Ради справжні, а не опереткові мітинги з власними вимогами. Припускаю, що у листопаді – грудні аграрії скажуть своє вагоме слово у бюджетному процесі, якщо їм не забракне координації та наполегливості.

Євген Магда

Print Friendly, PDF & Email