За прогнозами ООН до 2050 року населення світу зросте до 11 млрд. Слід зауважити, що такі тенденції відбуватимуться не у всіх країнах світу. Домінантами визначені Індія, Китай, ДР Конго, Пакистан, арабські країни. Населення Європи матиме зсув до скорочення, а крім того, значного старіння. Середній вік людини на планеті до 2050 року становитиме 41 рік, і переважатиме населення після 65 років.
Якщо у 1950 році жінки народжували в середньому 4,7 дітей за своє життя, то до 2020 року показник народжуваності загалом знизився вдвічі – до 2,2 дітей на одну жінку.
Зокрема, рівень народжуваності в Нігері, на заході Африки, становить 7,1, на середземноморському острові Кіпр жінки мають в середньому лише одну дитину.
У Великій Британії цей показник складає 1,7, як і в більшості країн Західної Європи.
Кожна країна повинна мати свою державну політику щодо питань народжуваності, добробуту нації тощо, яка б сприяла зростанню міграційного та природного приросту.
Деякі країни використовують методи відновлення та збереження народжуваності шляхом введення заборон. Такими заборонами є заборона переривання вагітності.
Право на життя затверджене Загальною декларацією прав людини (1948 р.), зафіксоване у ст. 2 Конвенції Ради Європи про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) , ст. 6 Конвенції про права дитини (1989 р.) та у великій кількості законів різних держав світу, зокрема це передбачає і стаття 27 Конституції України. Таким чином, ніхто не має права визначати як розпоряджатися життям ненародженої дитини та життям матері.
За підрахунками інститута Гуттмахера (Німеччина), загальна кількість абортів у світі знижується. Якщо 1995 року штучно переривали вагітність приблизно 45,5 мільйонів разів, то 2003 року ця цифра була уже на чотири мільйони меншою. Попри це, 40 відсотків жінок у світі нині живуть у державах із суворими обмеженнями стосовно абортів. Проблема полягає в тому, що заборона проведення абортів спонукає до небезпечних дій для жінок переривати вагітність, особливо у державах, що розвиваються. І тут у зоні особливого ризику опинилися мешканки Латинської Америки та Африки.
Загалом, країни, де повністю заборонені аборти: Сальвадор, Нікарагуа, Мальта, Філіппіни, Ватикан, Сан-Марино, Домініканська Республіка, Ангола, Мавританія, Гондурас, Ямайка, Гаїті, Пуерто-Рико, Суринам, Ірак, Сенегал, Гамбія, Сьєрра-Леоне, Конго (Бразавіль), Мадагаскар, Єгипет, Тайвань, Андорра, і з 2020 року, правда з певними виключеннями опинилась Польща.
Польща ввела заборону на переривання вагітності у 2020 році, після десятиліть дозволу. Жінки в Польщі не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але для виконання аборту при деяких критеріях потрібен дозвіл лікаря, а при деяких- прокурора.
Постанова Конституційного суду Польщі, яка майже повністю забороняє аборти, набрала чинності 27 січня 2021 року, хоча восени 2020 року її дію відтерміновували через масові протести. Ухвалений документ передбачає, що жінка може зробити аборт лише у випадку згвалтування, інцесту та коли її життя або здоров’я перебуває в небезпеці.
Італійський журнал «Медицина і моральність» опублікував статистику, при якій із 192 жінок, які завагітніли після зґвалтування лише 56 зробили аборт і лише одна з них оголосила, що не шкодує про таке рішення, інші мучилися депресією через вбивство дитини. 133 народили дитину і 80% з них щасливі, що зробили такий вибір.
Статистика зґвалтувань приголомшує особливо в країнах, де заборонено переривання вагітності, наприклад за даними організації UNICEF в Індії, дітей, молодше 16 років ґвалтують в середньому кожні три години, 240 млн.жінок в Індії вийшли заміж у віці до 18 років за місцевими традиціями і, очевидно не завжди за власним бажанням, та в подальшому мали дітей.
В Ірані, у випадку, якщо звинувачений у зґвалтуванні вирішує одружитися на жертві, то з нього знімаються всі обвинувачення (!).
Детальну і розгорнуту інформацію можна отримати на сайті мережі WAVE – громадської організації, що складається з неурядових організацій Європи, які працюють у сфері боротьби з насильством над жінками та дітьми.
В українському судочинстві позбавлення потерпілої незайманості і настання вагітності внаслідок зґвалтування не належать до числа особливо тяжких наслідків.
Але ж сам фактор зґвалтування може викликати труднощі під час і після вагітності, з потенційними негативними наслідками для здоров’я матері і дитини.
Метою введення заборони на переривання вагітності є політика підвищення демографічних показників.
В Україні природний приріст населення погіршено протягом всього періоду незалежності, смертність переважає над народжуваністю.
За даними Держкомстату, за 2020 рік кількість народжених в Україні становило 41902 осіб, померлих- 53610. Переривання вагітності дозволено, і за офіційними даними, нині в Україні роблять понад 200 тисяч абортів на рік , проте дана цифра зменшилася вдвічі за останні два роки. Причини пов’язані з популяризацією контрацепції і, підняття загально освітнього рівня населення.
Поліпшити природний приріст населення можливо при зростанні народжуваності у найближчі два роки, у середньому 1,5 дитини на родину.
Щоб ситуація змінилася на краще, коефіцієнт народжуваності в країні має бути 2,5 дитини на одну родину, а щоб відбулось зростання, цей показник має становити 3 дитини.
Як підсумок, все ж хотілось би наголосити, що заборона переривання вагітності не є шляхом збільшення природного приросту населення, це є прямим інструментом утиску прав жінки та поштовхом до пошуку нелегальних ринків надання таких послуг. Гостро постають питання неповнолітньої вагітності, при яких заборона абортів може виявитись згубною дією.
Основні зусилля суспільства потрібно спрямувати на попередження небажаної вагітності. І тут необхідні спільні дії органів влади, відомств, громадських організацій, міністерств, які є виконавцями державних програм зі збереження репродуктивного здоров’я, планування сім’ї, протидії насильству тощо.
Цю проблему суспільство має розглядати не лише у медичному контексті, а й з точки зору психології, педагогіки, соціальних питань. Безумовно, вирішення даної проблеми можливо при поєднанні діяльності медичних, соціальних служб, органів влади і громадських організацій.
Наталія Грущинська