Японія отримала контроль над Тайванем у 1895 році після перемоги у Першій японо-китайській війні. Наступні 50 років стали для острова періодом масштабних економічних та інфраструктурних змін, однак вони відбувалися одночасно з жорсткою колоніальною системою управління, придушенням опору та обмеженням політичних прав місцевого населення.
Збройний опір і репресії. Встановлення японської влади не було мирним. Уже в 1895 році на Тайвані виникли збройні загони, які виступили проти переходу острова під японський контроль.
У наступні десятиліття відбувалися нові виступи — зокрема повстання в Юньліні, інцидент у Тапані 1915 року та повстання Уше 1930 року серед корінного населення. Японська адміністрація відповідала військовими операціями, арештами та смертними вироками.
Обмежена політична участь. Влада на острові була зосереджена в руках генерал-губернатора та призначеної адміністрації. Місцеві жителі протягом більшої частини колоніального періоду практично не мали можливості впливати на політичні рішення, а ключові посади в органах управління переважно обіймали японські чиновники.
Навіть після появи місцевих представницьких органів у 1930-х роках їхні повноваження залишалися обмеженими.
Поліцейський контроль: одним із головних інструментів управління стала розгалужена поліцейська система. Вона діяла разом із системою Hoko, яка об’єднувала населення в групи домогосподарств із колективною відповідальністю. Через неї влада контролювала пересування людей, збір податків, громадську активність і могла стежити за політичними настроями на місцях.
За японського управління Тайвань пережив значні зміни в сільському господарстві, гірничій промисловості та транспортній інфраструктурі. Активно розвивалося виробництво рису й цукру, видобуток вугілля, будувалися промислові об’єкти та системи зрошення.
Водночас економіка острова дедалі сильніше орієнтувалася на японський ринок. Рис, цукор та інша сировина у великих обсягах постачалися до Японії, тоді як значна частина промислової продукції надходила на Тайвань із японських підприємств. До середини 1930-х років рис і цукор становили понад 70% тайванського експорту до Японії.
Модернізація мала колоніальний контекст: інфраструктурні проєкти та розвиток виробництва справді змінили економічний вигляд острова, однак вони не означали рівноправного становища місцевого населення. Японська адміністрація одночасно контролювала землю, стратегічні ресурси та зовнішню торгівлю, а значна частина економічної політики була спрямована на забезпечення потреб самої Японії.
Тому японський період в історії Тайваню складно описувати винятково як історію успішної модернізації. Розвиток інфраструктури та промисловості був важливою частиною цього часу, але поруч із ним існували колоніальне управління, політичне нерівноправ’я та силове придушення опору.
