У перші десятиліття японського управління Тайванем влада зосереджувалася насамперед на встановленні адміністративного та економічного контролю. Однак із 1930-х років, на тлі зростання воєнної активності Японії в Азії, дедалі важливішою стала політика культурної асиміляції населення острова.
Її кульмінацією стала кампанія комінка, метою якої було посилення японської ідентичності серед жителів Тайваню.
Протягом значної частини колоніального періоду для японських і тайванських дітей діяли різні освітні системи. Навчальні заклади для японців мали кращі можливості, тоді як доступ місцевих жителів до середньої та особливо вищої освіти залишався значно складнішим.
Після реформи 1922 року система формально стала більш єдиною, однак фактична нерівність зберігалася. Навіть у 1940-х роках частка японської молоді, яка навчалася в середніх школах, у перерахунку на чисельність населення залишалася набагато вищою, ніж серед місцевих жителів.
- Японська мова ставала домінуючою. У школах дедалі більша частина навчального часу відводилася японській мові. Влада також поступово обмежувала використання китайської мови та місцевих мов у системі освіти й публічному просторі.
Після початку повномасштабної японо-китайської війни у 1937 році політика асиміляції стала значно активнішою. На острові поширювали японські культурні практики, відкривали синтоїстські святині та заохочували населення переходити на японські імена.
- Політика комінка. Наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років влада прагнула інтегрувати жителів острова в японську імперську систему не лише адміністративно, а й культурно. Від населення очікували лояльності до імператора та активнішого прийняття японських норм суспільного життя.
Ця політика особливо посилилася з початком війни на Тихому океані, коли Тайвань став важливою тиловою та військовою базою Японії в регіоні.
- Понад 200 тисяч тайванців були залучені до війни. У 1937–1945 роках до японських військових структур, допоміжних підрозділів і трудових формувань було мобілізовано 207 183 жителів Тайваню. 30 304 із них загинули в боях або від хвороб.
Серед мобілізованих були й представники корінних народів острова. Частину з них направляли до бойових зон у Південно-Східній Азії та на острови Тихого океану, де вони виконували особливо небезпечні завдання.
Окремою трагічною сторінкою стала система «жінок для втіхи». Під час війни тайванських жінок також відправляли до військових «станцій утіхи». Частину з них вербували під приводом роботи медсестрами, працівницями пралень або їдалень, після чого вони опинялися в умовах сексуального насильства та фактичного позбавлення свободи.
Японський період залишив на Тайвані складну спадщину. Паралельно з розвитком інфраструктури, промисловості та системи освіти існувала політика, спрямована на посилення контролю над місцевим суспільством та його культурну інтеграцію в Японську імперію.
Саме тому оцінювати ці 50 років лише через побудовані дороги, системи зрошення чи економічне зростання було б однобічно. Модернізаційні процеси були реальністю, але такою ж частиною реальності були політичні обмеження, асиміляція та залучення населення Тайваню до воєнних потреб Японії.






























