Станіслав Желіховський,
кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка при МЗС
Не секрет, що для Російської Федерації порушення міжнародних норм та зобов’язань, на які вона сама погодилася, вже давно стало нормою. Не є виключенням Мінські домовленості, положення котрих Москва трактує вибірково, висуваючи політичні вимоги як передумову припинення керованих нею бойових дій.
Масштабне переміщення військ до кордону з Україною є наочним прикладом порушення РФ безпекових положень «Мінська», а також зобов’язань за Віденським документом ОБСЄ. А войовнича риторика російських високопосадовців ще більше підкреслює небажання мирно співіснувати.
Так, прессекретар російського президента Дмитро Пєсков, відповідаючи на запитання, чого домагається Україна заявами про наслідки для Росії в разі вторгнення на її територію, заявив, що Київ нібито «шукає спосіб повернутися до спроб силового врегулювання ситуації на Донбасі». А також додав, що «це — розпачливе видовище, тому що це спричинить найсерйозніші наслідки».
«Україна шукає спосіб повернутися до спроб силового врегулювання ситуації на Донбасі під прикриттям зростаючого присутності в регіоні натовських військових», — заявив Пєсков.
Подібна риторика лунає й від глава зовнішньополітичного відомства Росії Сергія Лаврова, який зазначив, що Київ «постійно зазіхає на Крим», а Захід «підіграє мілітаристам в Україні». Також російський високопосадовець заявив, що Москва «не залишить поза увагою найгрубіші провокації НАТО і ЄС».
Слід зазначити, що подібне «осіннє загострення» у Росії вже давно не є чимось дивним. Адже нерідко воно проявляється саме під час тієї чи іншої нестабільної глобальної обстановки, яка, варто визнати, все більше нагадує епоху «холодної війни» у самі пікові її періоди.
Втім, якщо в роки міжблокового протистояння для центрів сили було нормою вирішувати свої відносини на територіях третіх країн, на кшталт Кореї, В’єтнаму чи Афганістану, і цивілізовані актори поступово відходять від практики «опосередкованих війн», то Росія продовжує грати м’язами в державах, що відіграють для неї роль плацдарму. Й Білорусь, як і Україна, є наочними прикладами таких геополітичних майданчиків.
Чого лише варта зрежисована Кремлем міграційна криза на кордоні з Польщею, Литвою і Латвією. Штурм тисячами нелегальних біженців східного флангу Євросоюзу та НАТО став справжнім випробуванням як для цих відносно убезпечених держав, так і для самої Білорусі, яка через авторитарне керівництво Олександра Лукашенка вимушена стати країною-транзитером «живого щита», спрямованого проти західних демократій.
Дійсно, останнім часом можна спостерігати, як світ все більше поляризується, поступово повертаючись до часів «холодної війни». Адже РФ досить добре відчуває зміни у парадигмі міжнародних відносин, з розумінням того, що вона остаточно опинилася в таборі «поганих хлопців», якими також є такі країни, як: Іран, Китай, Венесуела, Північна Корея тощо.
Красномовним прикладом є стаття колишнього першого заступника голови адміністрації президента РФ Владислава Суркова «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності» для журналу «Актуальные комментарии». У викладеному матеріалі той висловлює думку, що Росія розширюватиме свою територію, збираючи землі та простори, оскільки постійне розширення — не просто одна з ідей, а «справжній екзистенціал нашого історичного буття».
«Протягом століть Російська держава з її суворим та малорухливим політичним інтер’єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за власні межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами», — пише Сурков.
На думку Суркова, черговий розділ сфер впливу необхідний, і він рано чи пізно обов’язково відбудеться — питання лише в тому, якою формою та якою ціною. Й додав, що «Росія отримає свою частку у новому всесвітньому збиранні земель».
Саме тому демонстративні збройні провокації з боку РФ, вірогідно, матимуть місце надалі. А враховуючи те, що українсько-російський кордон фактично відіграє роль цивілізаційного розлому, тобто лінії, що відокремлює ліберальний Захід від авторитарного Сходу, така ситуація може тривати доти, доки один із полюсів не капітулює перед іншим.
Але для того, щоб досягти перемоги, Кремль послуговується давнім принципом «розділяй і володарюй» (цього Сурков в свої статті не приховує). Й тому робляться чергові спроби, враховуючи звинувачення Києва у буцімто ігноруванні переговорних форматів по врегулюванню ситуації на Донбасі, дискредитувати партнерство України з ЄС та США у рамках військової допомоги та підтримки колективним Заходом її територіальної цілісності.
Втім, на Заході усвідомлюють загрозливий характер кремлівських авантюр. І, враховуючи те, що Україна обрала курс на інтеграцію із західними демократіями, де усталені міжнародні норми і право держав на самовизначення є не порожніми словами, усіляко підтримують Київ.
Так, конгресмени США з обох партій виступили з жорсткими заявами на адресу Володимира Путіна, застерігаючи останнього від вторгнення в Україну. А також висловили підтримку Києву.
Зокрема, конгресмен-республіканець Браян Фіцпатрік заявив, що Білий дім повинен дотриматися зобов’язань перед Києвом і зробити все для того, щоб допомогти Україні у разі потреби. А конгресвумен-демократка Марсі Каптур, співголова Українського кокусу в Конгресі США, висловила стурбованість ситуацією в Білорусі та Україні.
Також Державний департамент США запросив Україну взяти участь у Саміті за демократію (9-10 грудня 2021 року), організованому президентом Джозефом Байденом. Росія ж, як і інші авторитарні країни, запрошення на зустріч не отримала.
Занепокоєна російським накопиченням сил поблизу українських кордонів і Франція. Цими днями Париж вже закликав Москву утриматись від подальшого вторгнення. За словами міністра закордонних справ Жан-Іва Ле Дріана, «будь-яке порушення кордонів, будь-яке вторгнення, матиме дуже серйозні наслідки».
Отже, все, що відбувається навколо прикордонної ескалації, є нічим іншим, як бажанням Росії досягти геополітичної переваги й, водночас, перешкоджанням зближенню України із Заходом. Попри це, обнадійливим є факт, що там розуміють наміри Кремля і воліють не допустити нового поділу світу на сфери впливу, на кшталт того, як це було в добу «холодної війни».
