Питання про об’єднання церков – річ складна, і потребує надзвичайних зусиль і компромісів. В церковній термінології є слово «екуменізм». Це рух, місія, метою якої є об’єднання церков. «Томос» про автокефалію українських православних церков, якого так всі очікують, об’єднає, але не всіх. Православні Московського Патріархату можуть назвати це черговим розколом. Хоча в цій церкві є єпископи, прихильники автокефалії, але вони публічно поки про це не заявляють.

В Україні діє 5 традиційних церковних спільнот: УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ, Католицька церва та УАПЦ релігійні та нехристиянські організації не враховуються).

Різноманітність церковних інституцій ускладнює сам діалог поміж ними, оскільки діалог, а особливо примирення, передбачає взаємні поступки. Як казав Блаженніший Любомир Гузар: «Шлях до миру проходить через примирення». І як тепер не згадати «прощення» – двосторонній, а не односторонній процес, і він має вагу для наступного кроку в напрямку до об’єднання. Це стосується не тільки церков, актуальною ця дипломатична формула може бути й щодо війни на Донбасі.

Природа місії екуменізму має розпочинатись з ініціативи тільки церков, їхнього бажання знайти порозуміння та вихід з кризи. Першим кроком в цьому напрямку могли б бути спільні релігійні служіння, молитви, масові заходи, адже мова йде про об’єднання не тільки церков як інституцій, але й найперше – людей.

В українських реаліях до процесу об’єднання долучилась держава. Насмілюсь сказати, що глава держави взяв ініціативу в свої руки в той час, коли ми не бачили бажання об’єднуватись в колі самих православних. Каменем спотикання стало те: А хто очолить Церкву після об’єднання? Говорили багато, але до реальних кроків не дійшли. От і маємо, що справу об’єднання взялась робити держава, яка б, по суті, не мала втручатись у внутрішньо-церковні справи.

В усій цій  ситуації з поля зору випав аргумент, який цілком може послужити тому, що церква та держава можуть працювати на одну мету. Чи буде це після «томосу» чи ні, не має значення, так має бути в демократичних державах. Йдемо до деталей.

За останні 10 років традиційні церкви в Україні по-різному вибудовували свою комунікацію з державними інституціями або чиновниками. Найчастіше ці «зустрічі» проходять у передвиборчий період та свята. Не гребують церковники фінансовими подачками від кандидатів у депутати різних рівнів. Офіційно церкви забороняють своїм священикам займатись агітацією, однак випадки агітації все ж таки мають місце.

Також політики та державні чиновники під час церковних свят ідуть до церкви, щоб тим самим «засвідчити» свою приналежність до людей.

Єдиним офіційним майданчиком комунікації між державою та церквами в Україні є Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, ВРЦРО.

Делеговані представники ВРЦРО проводять зустрічі з Президентом України, Главою Уряду та Верховної Ради України. Предметом офіційних зустрічей буває обговорення загальновідомих проблем в Україні, найчастіше щодо АТО, політики вимушених переселенців з Донбасу.

Сьогодні це можна вважати вершиною співпраці між державою та церквами.

Однак можна йти далі. Діалог передбачає не лише офіційну комунікацію між інституціями, обмін думками, але й зусилля та проекти для реалізації єдиної стратегії – виховувати громадянське суспільство, де право, закон вважатимуть найвищою мірою та цінністю в державі. Закон – це не сліпе дотримання правил, а як в «арістотелівському» розумінні – «благо», «щастя» для всіх. Це, на думку філософа, є «остаточною метою будь-якого суспільства» і формує «якість життя суспільства».

Зв’язок закону держави і церкви

Церква говорить про послух Божому закону. Це і є ці самі десять заповідей. Божий закон, відповідно, формує природній закон загальноприйнятих людських цінностей, етики, моралі та порядку. Природній закон – гармонійне суспільне життя в країні.

Держава подібну логіку переслідує в документі, який називається «Конституція», де по пунктах виписано принципи державного порядку, форми правління та базових принципів правопорядку, які покликані функціонувати в суспільстві поряд задля спільного блага – щасливого життя в суспільстві та реалізації людини.

Як наслідок, для християн настільною книгою є Біблія, для громадян – конституція. Дві різні книги, однак в основі лежить одна й та ж система цінностей.

Церква і держава свою комунікацію будують на загальноприйнятих людських цінностях, які, як в Біблії та в конституції, є фундаментом порядку, запорукою розвитку індивіда. Вони переслідують одну мету – єдине суспільне благо. Така ідеологія не вимагає від церкви підпорядковуватися державі, чи навпаки. Кожен виконує своє покликання та місію.

Вищість і першість закону в суспільстві не означає, що громадяни повинні діяти сліпо без будь-якої активності. В здорових демократичних суспільствах конституція гарантує людям право свободи та дій. Кожне право свободи за собою кличе відповідальність. Тому як церковне вчення, так і кодекс законів будь-якої держави покликаний виховувати відповідальну людину як в особистому житті, так і в політиці, у владі та на робочому місці.

В цьому контексті громадяни мають обов’язок бути відповідальними перед тим, яку владу обирають та кому делегують право керувати країною, регіоном, містом чи селом. Внаслідок цього, цілком прийнятною є логіка дій та активності громадян в суспільстві: спостерігати-критикувати-діяти.

Спостерігати означає слідкувати за політичним життям країни та аналізувати події, які відбуваються довкола.

Критикувати означає не сприймати сліпо все, що говорить влада, але шукати альтернативних смислів, пояснень, точок зору, шляхів розвитку.

Діяти – бути активним в розбудові суспільства, приймати участь в суспільному та політичному житті країни.

Отже, відповідальність не приходить сама по собі, її прищеплюють людині через навчання. Так само і «чесність» не народжується, вона виховується в людині через освіту та приклад. Тому людина може стати чесною тоді, коли проживає в місті «чесних громадян», яке дає їй теоретичні та практичні інструменти того, як стати «чесною» та «відповідальною». Відповідно, місто (polis) може бути таким, якщо в ньому проживають саме такі громадяни.

Тарас Семенюк

Print Friendly, PDF & Email