Останнім часом на пострадянському просторі відбувається помітне політичне пожвавлення. І якщо в таких республіках колишнього СРСР, які свого часу обрали прозахідний вектор розвитку (Литва, Латвія, Естонія, Україна, Грузія, Молдова), внутрішньополітичне життя у 2018 – 2019 рр. переважно сконцентровано на електоральних процесах (президентських або парламентських), які або вже відбулися, або ще стоять на порядку денному (що є доволі звичним явищем для демократичних держав), то в країнах так званого авторитарного режиму правління (Росія, Білорусь, Казахстан та ін.) різного роду «рокірування» є, без перебільшення, справжньою сенсацією.
Останньою несподіваною новиною була відмова 19 березня 2019 р. президента Казахстану Н. Назарбаєва від повноважень глави держави, з супутнім цьому переходом обов’язків президента до спікера Сенату парламенту Касима-Жомарта Токаєва (імовірно до 2020 р.). Ця подія в інформаційному полі мала ефект вибуху бомби, адже за останніх тридцять років ця центральноазійська країна не змінювала свого лідера, залишаючись у цьому плані унікальною не лише у регіоні, а й на всьому пострадянському просторі.
Однак цікавим є не лише сам факт відставки Назарбаєва з президентського посту і навіть не подальша доля Казахстану у розрізі його внутрішньої політики та зовнішньополітичного вектору, а поява ланцюгу систематичних процесів переформатування пострадянського простору (це стосується головним чином саме авторитарних країн-сателітів РФ – учасників більшості ініційованих Москвою інтеграційних проектів, на кшталт ЄАЕС, ОДКБ тощо), що супроводжується досить неоднозначними подіями.
За точку відліку можна взяти президентські вибори в Росії у березні 2018 р., на яких передбачувано було переобрано В. Путіна, який вже майже два десятиліття стоїть біля керма не лише в РФ, а й фактично більшої частини пострадянського простору. Будучи обраним на свій останній, згідно чинного російського законодавства, шестирічний термін, Путін навряд чи має бажання обмежитись 2024 р., адже саме посідання найвищої в російській державі посади є, безперечно, запорукою захищеності путінської владної вертикалі від різного роду потрясінь, які можуть спіткати як самого Путіна (заодно й інших наближених представників кланово-олігархічного прошарку), так і Росію загалом, з супутніми цьому народними невдоволеннями, сепаратистськими тенденціями, економічним спадом тощо. А відсутність впевненості Путіна в тому, що навіть у випадку обрання ним своєї людини у якості «спадкоємця», через ризик втрати над цією особою (повністю або частково) контролю, як це було подібно на початку 2000-х рр. після «рокірування» Єльцин – Путін, а також просідання рейтингу, як це наразі спостерігається, можуть змусити останнього звернутися до досвіду радянських часів, коли у своїй переважній більшості очільників СРСР з Кремля виносили хіба що уперед ногами.
Тому дуже схоже на те, що В. Путін поступово починає втілювати такий задум у життя. Першою «жертвою», як і слід було очікувати, стала Білорусь, адже ця держава є найбільш тісним партнером Росії, який до того ж має для Кремля важливе стратегічне значення з огляду на своє географічне розташування, з виходом до східного кордону ЄС та НАТО. А наявність у Путіна в шухляді хоч і присипаних пилом, але де-юре чинних Договору про Союз Білорусі й Росії та Статуту цього конфедеративного об’єднання (обидва документи підписано 1997 р.), стало неабиякою спокусою для кремлівського диктатора наважитись на крок з виправлення «найбільшої геополітичної катастрофи століття».
Тож не дивно, що лише протягом усього минулого року між лідерами Росії та Білорусі, В. Путіним та О. Лукашенком, відбулось понад десяти зустрічей, під час однієї з яких (засідання саміту ЄАЕС у м. Санкт-Петербург у грудні 2018 р.) лідери навіть посперечалися через ціну на газ для Білорусі (що дуже нагадує ситуацію з Україною багаторічної давнини і яка досі ще дається взнаки).
Така суперечка в якійсь мірі «розв’язала руки» Кремлю щодо початку обговорення подальшої тіснішої інтеграції двох країн, а фактично поглинання Росією своєї західної сусідки в обмін на залишення для останньої старих цін на вуглеводні. Так, зокрема, у грудні 2018 р. В. Путін схвалив військову доктрину Союзної держави, а російський прем’єр-міністр Д. Медведєв створив робочу групу з російсько-білоруської інтеграції. Після проведення перших у цьому році двосторонніх зустрічей, Лукашенко, під час своєї прес-конференції, яка відбулась у Мінську 1 березня 2019 р., заявив, що він згоден з ідеєю ввести єдину валюту (імовірно рубль), а емісійний центр останньої міг би перебувати на території РФ.
Звичайно, процес остаточного формування Союзу Білорусі й Росії у тому вигляді, яким його бачить Кремль, ще може зайняти достатньо тривалий період часу, однак не виключено, що його буде завершено саме до 2024 р., що зможе дозволити В. Путіну, таким чином, у законний спосіб обійти дедлайн своїх владних повноважень, особисто очоливши таку конфедерацію.
Тим не менше, такий двоїстий союз хоч теоретично і зможе вирішити питання щодо пролонгації російським лідером своїх владних повноважень, однак не вирішує проблеми геополітичної площини. Адже чим більше країн буде долучено до нового наднаціонального утворення, центром якого має бути Москва, тим більше шансів і впливу буде мати російська владна вертикаль, як свого часу радянська. Тож не дивно, що після початку процесу з поглинання Білорусі, Кремль взявся за іншого колишнього суб’єкта СРСР (другого за розміром після РФ) – Республіки Казахстан.
Хоча офіційна Астана (з 2019 р. – Нур-Султан) не є підписантом союзницьких договорів з Москвою, подібних до Договору про Союз Білорусі й Росії, однак ця країна має не менш вагомий інтерес для Кремля. Казахстан також займає як вигідне географічне розташування (межування з іншими країнами Центральної Азії та Китаєм), так і наявність корисних копалин, зокрема нафти, природнього газу, урану. Повернення цієї країни у лоно РФ створило би добру основу для держави на кшталт СРСР, з підім’яттям під себе усієї «серцевинної землі» – Гартленду (згідно концепції Г. Маккіндера), яка б дала можливість остаточно зпозиціонуватися Москві в якості одного з геополітичних полюсів світу. А враховуючи те, що на Казахстан має свої види ще один перспективний полюс сили – Китай – першість Росії у поглинанні Казахстану надасть Кремлю неабиякий «карт-бланш» з укріплення її домінуючої ролі в євро-азійському ареалі.
Тож не дивно, чому Путін спокійно відреагував на факт складення з себе президентських повноважень Назарбаєвим, висловивши надію на те, що нове керівництво республіки «забезпечує спадкоємність». До того ж, Назарбаєв перед відходом у відставку провів телефонні розмови з лідерами п’яти інших країн пострадянського простору (Росія, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Узбекистан), лідери яких, окрім Путіна, висловили співчуття у зв’язку з прийнятим рішенням щодо складення казахським очільником своїх повноважень. З чого можна зробити висновок, що російське керівництво усе влаштовує і ніяких несподіванок для нього не було.
Підсумовуючи, можна з великою вірогідністю припустити, що політичні процеси, які відбуваються на просторах колишнього Радянського Союзу, особливо в країнах, які знаходяться в орбіті Москви, є не випадковими. Більше того, з огляду на переобрання В. Путіна на останній термін президентства, вони ще й видаються закономірними. І цьому є дві головні причини. По-перше, це бажання Путіним продовжити своє правління навіть після 2024 р., адже тільки обійняття найвищої посади, у якому б форматі вона не була, надасть йому безпекових гарантій. По-друге, це геополітичні амбіції Путіна з перетворення Росії на центр сили, здатний конкурувати як зі США, так і з КНР. Поєднання цих двох намірів може бути приводом для створення нового наддержавного утворення на теренах колишнього СРСР, тільки цього разу не на основі марксистсько-ленінської ідеології, а на кланово-олігархічних засадах з елементами ринкової економіки.
З огляду на це, дуже важливо, щоб Українська держава, за прикладом країн Балтії, продовжувала свій євро-інтегративний поступ, щоб мати змогу в майбутньому отримати членство в НАТО та ЄС. З цього приводу для України є позитивним приклад іншої західноорієнтованої пострадянської держави – Грузії, особливо щодо успіхів в провадженні євроатлантичного курсу останньої. Так, 25 березня 2019 р. генеральний секретар НАТО Є. Столтенберг, під час свого візиту до Тбілісі, заявив, що Грузія стане членом Альянсу та похвалив за проведення нею необхідних реформ. Це, без перебільшення, є позитивним сигналом для України, адже як Київ, так і Тбілісі єдині, хто на усьому пострадянському просторі закріпили свої євроатлантичні прагнення на конституційному рівні. До того ж, обидві країни стали жертвами військової агресії з боку РФ, що їх ще більше уподібнює.
Тож, для України є чималі шанси також отримати позитивні сигнали від НАТО та інших західних організацій. Так як наша держава слідує подібним до Грузії шляхом і обидві країни мають дуже схожі проблеми у відносинах з Москвою, яка воліє загальмувати їх прозахідний вектор і прагне долучити до своїх проектів. Однак перешкоди з втілення цих амбітних планів може створити саме Київ. Адже політичний та економічний успіх розвитку України за моделлю, яку сповідує усе цивілізоване співтовариство, не дасть можливості задумам Кремля втілитися до кінця в життя. Це лише закладе підґрунтя до розширення ідеалів вільного світу на весь колишній радянський простір.
Станіслав Желіховський



























