Останнім часом світ з подивом спостерігає за метаморфозами президента Франції Еммануеля Макрона. Лише протягом року французький лідер не раз дивував своєю позицією як, приміром, по відношенню до Росії, так і щодо Заходу, невід’ємною частиною якого і є П’ята республіка. Так, на адресу першої Макрон не раз направляв позитивні сигнали, на адресу ж другого — часто навпаки. І це дуже різко контрастує з тією «версією» французького лідера, яку ми могли бачити на початку президентської каденції.
Так, вже наступного дня після процедури інавгурації Еммануеля Макрона, що слідувала після здобуття лідером соціал-ліберальної партії «Вперед, республіко!» (під час передвиборчої кампанії нещадно критикував Росію та підтримував санкційну політику щодо останньої) на президентських виборах у Франції у 2017 р. рішучої перемоги над Марін Ле Пен, головою праворадикальної партії «Національний фронт» (має на меті, зокрема, припинення Францією членства у Європейському Союзі та НАТО і щодо якої існують підозри здійснення Росією фінансування), у Берліні відбулась зустріч з німецькою канцлеркою Ангелою Меркель, під час якої Макрон висловився за реформування ЄС. А ще через два дні у Парижі молодий французький лідер приймав голову Європейської ради Дональда Туска, під час якої сторони виступили за зміцнення європейського проєкту. Цікаво, що напередодні цьогорічних виборів до Європарламенту Макрон опублікував статтю «За європейський Ренесанс», в якій виступав за необхідність реформування об’єднаної Європи, чим підтвердив те, про що говорив із зазначеними європейськими лідерами за два роки до того.
Дуже обнадійливою виглядала й позиція Е. Макрона під час першої зустрічі з російським керманичом В. Путіним (також відбулася невдовзі після вступу Макрона на президентський пост), коли лідер Франції розкритикував Росію за її дії як на міжнародній арені, так і у внутрішньодержавному житті. Тобто Макрон дотримався тієї позиції, яку він мав до своєї перемоги. І це не могло не тішити. Адже здавалося, що Франція буде чи не найбільш передовою державою вільного світу, яка впевнено виступатиме на боці захисту свободи і демократії, з нульовою толерантністю до знахабнілих дій Кремля та інших світових ізгоїв.
Однак за ці два роки з моменту отримання Макроном президентських повноважень у Французькій республіці сталися події, які схоже підірвали впевненість соціал-ліберала у своїй правоті. Так, головна з них сталася наприкінці 2018 р., коли по всій країні прокотилася хвиля масових протестних акцій руху «жовтих жилетів» в якості реакції на підвищення цін на паливо. Як виявилося згодом, до народних протестів могли бути причетні російські спецслужби, метою яких було як розхитування ситуації всередині країни, своєрідна помста за поразку на президентських виборах Ле Пен (й, вірогідно, закид на наступні), так і тиск на офіційний Париж з боку Москви, щоб той був більш зговірливий з останньою. В будь-якому випадку, ситуація не є сприятливою для електоральних позицій Макрона, які невдовзі відчутно похитнулися. Ось саме в той період і почалася зміна поглядів та поведінки глави П’ятої республіки. Найбільш красномовними прикладами цього можуть виступати наступні.
Так, 25 червня 2019 р. французька делегація у Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) абсолютною більшістю своїх членів проголосувала за повернення права голосу в Асамблеї представникам Російської Федерації. А вже 1 жовтня 2019 р. Е. Макрон під час виступу на сесії ПАРЄ висловив повну підтримку повернення російської делегації, а також зазначив, що Росія у різних вимірах буття є невід’ємною частиною Європи. І це все при тому, що Франція є як членом «нормандського формату», так і державою-підписантом Мінських угод, яка не з чуток знає про те, хто і в який спосіб останні п’ять років порушує мир на континенті, попираючи усі можливі норми міжнародні права (мається на увазі військова інтервенція РФ в Україну, з супровідними окупацією та анексією територій).
Варто пригадати й про літню зустріч Макрона і Путіна у Форт де Брегансон (південь Франції), яка кардинально відрізнялася від першої, про яку йшлося вище. Адже саме в розрізі путінського візиту Макрон на своїй сторінці у соціальній мережі написав російською мовою про те, що Росія є дуже глибоко європейською країною (щоправда рівень глибини не уточнив). А також зазначив про віру в Європу, що простягається «від Лісабона до Владивостока». Щодо останнього, то варто нагадати, що така євразійська економічна концепція вже давно ширилась інформаційним простором, проте приблизно з початком розв’язання РФ воєнної кампанії проти нашої держави, накладення на Москву світовим співтовариством відповідних санкцій, а також після того, як Україна, Грузія і Молдова уклали (кожна зі свого боку) зону вільної торгівлі з ЄС, Кремль дещо притримав свої ініціативи.
Однак це ще не все. Шквал критики викликало й нещодавнє висловлення Макрона в інтерв’ю одному з журналів, де в частині боротьби з нелегальною імміграцією у Франції французький лідер зазначив, що надає більше переваги легальним іммігрантам з Гвінеї чи Кот-д’Івуар ніж «нелегальним українським чи болгарським бандам». А через кілька днів в інтерв’ю іншому журналу, французький президент заявив, що вважає, що НАТО переживає «смерть мозку», через буцімто відсутність координації у прийнятті стратегічних рішень між Сполученими Штатами Америки і їх союзниками, а Європа стоїть на краю прірви (з вираженням сумнівів, що стаття 5 Статуту НАТО щодо колективної оборони зможе спрацювати у разі нападу на одного з союзників), що також не залишилось непоміченим з боку представників таких держав-членів як Німеччина, Польща та керівництва Альянсу в особі генерального секретаря Єнса Столтенберга. Була анонсована й зустріч Еммануеля Макрона з президентом США Дональдом Трампом напередодні грудневого саміту НАТО у Лондоні, причиною якої можуть служити вищезазначені висловлювання французького керманича. А от Росія навпаки, привітала слова Макрона, що, власне, не є дивним.
Як би там не було, однак висловлювання і дії Макрона, такі відмінні від тих, що мали місце у 2017 р., можна розглядати з обох сторін, і всі вони не є позитивними. По-перше, це великий ризик того, що Путін таки зміг переконати Макрона у «хибності» його думок по відношенню до РФ й політики, яку повинна проводити Франція навколо міжнародного порядку денного, в центрі якого виступає російське питання. Не виключено, що цьому посприяв саме тиск протестувальників на вулицях французьких міст, які за бажанням зацікавлених сил, нитки від яких тягнуться до Білокам’яної, можуть або відбуватись у форматі малочисельних суботніх демонстрацій або перерости у справжні акції громадянської непокори, з непередбачуваними для Парижу наслідками. Тому й питання виникає саме собою — який ще очільник заможної європейської країни зі стабільною політичною ситуацією бажатиме мати під час своєї каденції велелюдний революційний спротив?
По-друге, у Франції в 2022 р. мають відбутися чергові президентські вибори, участь в яких, з великою імовірністю, прийматиме Марін Ле Пен. З огляду на те, що її політична сила виступає проти іноземних мігрантів, не підтримує членство Франції в ЄС і НАТО та не приховує своєї симпатії Росії і її президенту (тут питання скоріше знаходиться у спонсорській площині), то не дивно, що Еммануель Макрон після «просадки» свого рейтингу вирішив відкусити шмат електорального пирога лідерки «Національного фронту» (а для цього потрібно прикрити очі на східноєвропейський театр світової політики) для того, щоб через два з половиною роки знову отримати над нею перемогу і вдруге посісти крісло в Єлисейському палаці. І у першому і в другому випадку (можливо з обох підстав) мета за високих ставок може виправдовувати засоби, а принципи, які в ідеалі мали б бути притаманними нормальному європейському політикові, мають вірогідність, на жаль, відійти на другий план.
Отже, резюмуючи усе вище зазначене, можна констатувати, що ситуація в Європі складається не кращим чином. І як можна побачити на прикладі Французької республіки — країні, долученої до мирного врегулювання ситуації, яка виникла в Україні у результаті російської агресії — тенденція не на користь не лише Києва, а й, без перебільшення, усього вільного світу. На превеликий жаль, Кремль для досягнення своїх безславних цілей часто находить різноманітні підходи навіть до таких політиків, які на початку професійної діяльності здавалися кременевими за своєю природою, й Еммануель Макрон, враховуючи тенденції у трансформації його висловлювань і вчинків, здається, може поповнити їхні ряди.
Станіслав Желіховський