Сучасний світ шаленими темпами рухається у напрямку побудови глобального суспільства. Після завершення Другої світової війни людство почало розуміти, що перманентні військові конфлікти (з усіма їх наслідками), як непотрібний рудимент вирішення спорів, мають відійти у минуле, – потрібно розвивати мирну співпрацю між народами та надавати кожному жителю планети право на самореалізацію з метою досягнення спільного благополуччя. Саме тому було створено Організацію Об’єднаних Націй й такі економічні та політичні союзи, як Європейський Союз і НАТО, започатковано глобальний ринок капіталів та праці, зроблено значний стрибок у розвитку інформаційних технологій тощо. І якщо до розпалу світових війн у заданому напрямку рухались переважно країни Заходу, то уже в повоєнну добу, особливо після міжблокового протистояння, до процесу глобалізації поступово почала долучатися велика кількість держав з різних регіонів світу: Центральної та Східної Європи, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки, Африканського континенту та інших.

Процес глобальної політико-економічної інтеграції не оминув і країни пострадянського простору, включаючи Російську Федерацію. Після припинення існування Радянського Союзу, нова демократична влада почала активну політику лібералізації різних сфер суспільного життя й швидкого залучення держави до міжнародних політичних та ринкових процесів. Можна навіть без перебільшення констатувати, що серед інших республік колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, Росія почала робити це найактивнішими темпами.

Однак, на відміну від тих країн, які почали вести гру на міжнародній арені за цивілізованими правилами, Російська Федерація ніяк не була в змозі позбутися тих рудиментарних імперських рис, які були притаманні як Радянському Союзу, державою-спадкоємцем якого Росія себе проголосила, так і тими російськими державними утвореннями, які існували до виникнення СРСР. І якщо за часів президенства Бориса Єльцина фантомні імперські болі ще не були явно вираженими, з огляду на слабкість економіки та залежність від зовнішньої допомоги, то після приходу до влади Володимира Путіна у 2000 р. та поступового зміцнення Росії у політичному та економічному значенні, процес активного пробудження неоімперської свідомості поволі почав набирати швидких обертів, при тому не лише у головах владної верхівки, а й у великої частини російського населення.

Результатом неоімперського синдрому стало те, що Російська Федерація: розпочала політику енергетичного шантажу сусідніх країн, паралельно ведучи торговельно-економічні протистояння з останніми; розв’язала гарячу війну у Грузії, окупувавши значну частину території південно-кавказької країни, водночас не бажаючи сприяти завершенню тих військових конфліктів, які вже за її сприяння існували на пострадянському просторі (Нагірний Карабах, Придністров’я); розпочала різними способами агресивно реагувати на зміну зовнішньо-політичних векторів країн колишнього СРСР тощо.

Одним із найбільших проявів неоімперської політики Кремля було невдоволення євроінтеграційними процесами сусідньої Української держави, що переросло у відкритий тиск російського уряду на українську владу  (наслідок – вибух народних невдоволень в Україні і зміна її керівництва) та вторгнення на територію України (як реакція на революційні події) російських збройних формувань. Окупація й незаконна анексія Кримського півострову та розв’язання війни на українському Донбасі призвели не лише до негативних наслідків для України у сенсі значних економічних та військових втрат останньої, а й принесли невтішні результати для самої Російської Федерації. Зневаживши міжнародно-правові норми, які є головним запобіжником від повернення світу до стану речей, який існував до становлення Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, Росія постала перед перетворенням її на країну-ізгоя. І якщо у випадку з Грузією, частина територій якої була окупованою де-факто, залишаючи цим хоча б мінімальне поле для маневру щодо вирішення ситуації в регіоні у майбутньому, то у випадку з Україною російське керівництво на законодавчому рівні визнало Крим суб’єктом Російської Федерації, паралельно  погіршивши ситуацію ще й створенням в окремих регіонах Донецької і Луганської областей України маріонеткових адміністрацій з постійним фінансовим та військовим підживленням.

Наслідки такої експансивної політики не заставили себе довго чекати: Росію було виключено з групи країн «Великої вісімки», позбавлено права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи (з виключенням з усіх керівних органів асамблеї), запроваджено (з постійною пролонгацією або посиленням) режим санкцій такими впливовими акторами, як Сполучені Штати Америки та Європейський Союз, започатковано постійне засудження на усіх можливих майданчиках неправомірних дій Москви як у внутрішній, так і у зовнішній політиці тощо. В результаті російська держава опинилася перед вибором: або відступити й, належним чином вибачившись, повернутися до цивілізованого світу обличчям, або надалі продовжувати вести безглузду політику агресії, на шкоду як собі (перш за все), так і іншим. На жаль, теперішня влада в Кремлі обрала останній варіант. Ба більше, російське керівництво, навіть розуміючи, що через такий вибір самоізоляція стане невідворотною, з великою завзятістю почала й надалі проводити політику втручання у справи іноземних держав.

Так, з 2015 р. збройні сили РФ прийняли участь у Громадянській війні в Сирії, через допомогу режиму Башара Асада у боротьбі з опозиційними силами яких неодноразово страждає цивільне населення цієї близькосхідної країни. У 2016 р. Росію було звинувачено у причетності до хакерських атак на комп’ютерні мережі США під час президентських виборів. А в березні 2018 р. Кремль підозрюється у спробі вбивства колишнього співробітника російської військової розвідки Сергія Скрипаля в м. Солсбері, що у Великій Британії, громадянином якої той є.

На цьому фоні цікаво виділяється втручання Росії не лише у світські (державні), а й у релігійні справи сусідніх країн. Так, після того, як стало відомо про хід процесу щодо можливого визнання Вселенським патріархатом права Україні мати свою автокефальну (незалежну) релігійну структуру, російська влада, як церковна, так і мирська, почали майже не щодня, особливо починаючи з середини 2018 р., погрожувати силовими зіткненнями в Україні, розколом у православному світі і навіть накладенням анафем на причетних до цього процесу осіб (включаючи Вселенського патріарха!). Варто зазначити, що частину погроз Росія таки втілила у життя – 15 жовтня 2018 р. на засіданні Синоду Російської православної церкви у м. Мінськ було ухвалено рішення про повний розрив євхаристійного спілкування (відносин) із Константинопольським патріархатом через рішення про надання церковної автокефалії для України.

З огляду на це, можна припустити, що вибір шляху самоізоляції як світської, так і церковної влади Росії, може надовго відірвати останню від сучасних геополітичних процесів, в черговий раз відкинувши Москву у «темні віки». До речі, феномен відірваності російської держави (яку б назву чи форму правління вона не мала) від решти світу був в її історії далеко не вперше. З найбільш відомих ізоляціоністських періодів, які одразу спадають на думку, можна виділити наступні три:

  • золотоординський – найтриваліший період ізоляції (XIII – XV ст.) в російській історії, що розпочався після затвердження політичної та економічної залежності сучасних територій Росії від Монгольської імперії, а після розпаду останньої – від Золотої Орди. Головним підсумком зазначеної епохи було те, що ординське ярмо відкинуло тодішні російські землі назад у своєму розвитку і стало головною причиною відставання Росії від країн Заходу;
  • допетровський/дониконовський – другий за тривалістю період (XVI – XVII ст.), початок якого випадає на Смутний час, який був ознаменований стихійними лихами, важкими державно-політичною і соціально-економічною кризами, громадянською, російсько-польською та російсько-шведською війнами. Саме за підсумками військового конфлікту зі Швецією, згідно Столбовського мирного договору (1617 р.), Росія була абсолютно відрізаною від Балтійського моря – одного з найбільш судноплавних морів, що означало ізоляцію Московської держави від основних політичних і торгово-економічних процесів тогочасної Європи. На цю епоху припадає й канонічна самоізоляція Російської церкви, яка почалася ще у XV ст. з розриву останньою зв’язків з Константинополем та самопроголошенням автокефалії. Завершення епохи ознаменувалось реформами російського царя Петра I та патріарха Никона у державно-політичній та церковній сферах відповідно;
  • радянський – найкоротший у часовому вимірі (1917 – 1991 рр.) період в історії Росії, який розпочався після Жовтневого перевороту та з приходом до влади більшовиків. Зазначену епоху пропонується розділити на два підперіоди:
  • етап до утворення Радянського Союзу (1917 – 1924 рр.) – часовий проміжок, який охарактеризувався процесом міжнародної ізоляції більшовицького уряду, коли практично усі країни, які підтримували раніше дипломатичні відносини з Росією, розірвали їх, відмовившись визнавати Раду народних комісарів РСФРР в якості законного уряду;
  • епоха «залізної завіси» (1945 – 1990 рр.) – повоєнний період у добу «холодної війни», що супроводжувався ідеологічною самоізоляцією країн Варшавського договору на чолі з СРСР від держав і народів вільного світу. Закінчення епохи припадає на процес падіння Берлінського муру, розпаду Радянського Союзу та краху біполярної системи міжнародних відносин.

Сучасний ізоляціоністський курс Російської Федерації умовно можна промаркувати як «четвертий» період, проте з наразі невідомими тривалістю та наслідками.

Тож, з огляду на вище викладене, постає питання: чи можливе взагалі повернення Росії до цивілізованого світу і прийняття останньою правил чесної гри, які склались у повоєнний період? Відповідь – так, може, хоч і з дуже важкими наслідками для неї. Рецепт є простим і складним водночас. По-перше, і саме головне, для того, щоб втілити наступні умови в життя, потрібно здійснити повну заміну сучасної авторитарної з різко вираженими неоімперськими амбіціями владної верхівки на нову, ліберальну, яка, окрім внутрішніх демократичних перевтілень, змогла б вести помірковану зовнішню політику. По-друге, нова (гіпотетична) російська влада повинна припинити здійснювати агресивну політику по відношенню як до своїх сусідів, так і до інших країн світу, з одночасним припиненням усіх конфліктів, ініціатором яких була Російська Федерація, та відмовитися від втручання у внутрішні справи іноземних держав взагалі. По-третє, нова російська влада повинна визнати незаконною анексію Кримського півострова, одночасно визнавши невід’ємною частиною України і виплативши усі матеріальні збитки (репарації), вчинені як через окупацію Криму, так і через довготривалу війну на Донбасі. По-четверте, Москва не повинна надалі втручатись у церковні справи інших країн, не створювати та не підживлювати конфліктні ситуації на релігійному ґрунті.

Лише після виконання зазначених вище умов (які є головними, проте не є вичерпними), нарівні з закладенням основи для недопущення чергового імперського рецидиву, Російська Федерація має шанс бути залученою до сучасних глобалізаційних процесів, мирно співіснувати з усіма народами світу, спільними зусиллями ведучи людство до мирного й успішного майбутнього.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email