6 червня 2019 р. — день, коли минуло рівно п’ять років з часу заснування чотиристороннього формату зустрічей щодо вирішення збройного конфлікту на сході України. Назва походить від історичної області на півночі Франції — Нормандії. Адже саме у цей день в 2014 р. у нормандському містечку Бенувіль, в рамках відзначення 70-ї річниці початку операції «Оверлорд» (Operation Overlord), глави чотирьох країн, а саме: Федеральний Канцлер Німеччини Ангела Меркель, Президент Франції Франсуа Олланд, Новообраний Президент України Петро Порошенко (церемонія інавгурації відбулася наступного дня) та Президент Росії Володимир Путін, — вперше провели зустріч, яка й стала датою заснування Нормандського формату (так званої Нормандської четвірки).
Щоправда, за майже два місяці до того була спроба створити інший формат — Женевський, названого на честь місця проведення (м. Женева) чотиристоронніх переговорів за участі вищих дипломатичних представників України, Сполучених Штатів Америки, Європейського Союзу і Російської Федерації. Однак, такий формат зустрічей не втілився в життя (не виключено, що Женевський формат, у разі його подальшого розвитку, був би досить дієвим, з огляду на присутність у ньому таких надпотужних світових гравців як США та ЄС) і був замінений на формат Нормандський.
Попри те, що ні США, ні ЄС не взяли участі у новому форматі зустрічей, а із західних держав сторонами стали лише Німеччина та Франція, все ж, враховуючи величезну впливовість останніх на міжнародній арені, надії щодо якнайскорішого врегулювання російсько-українського конфлікту були. Особливого ентузіазму добавляла й вищезгадана нагода під час якої відбулось створення Нормандського формату — відзначення 70-ї річниці висадки військ союзників у Нормандії (Україна була запрошена вперше) — стратегічної операції військ Антигітлерівської коаліції (у морському десанті, окрім інших, брали участь й тисячі українців), яка стала впливовим фактором прискорення завершення Другої світової війни у Європі. Останній факт був досить надихаючим для сучасної війни між Росією та Україною, адже, як і у 1944 р., коли коаліція народів змогла завдала потужного воєнного і морального удару по гітлерівській Німеччині, коаліція формату 2014 р. (з поправкою на те, що Берлін і Москва помінялися місцями), повинна була, як того сподівалися учасники, зупинити путінську агресію проти суверенної Української держави.
Однак, сподівання на те, що В. Путін відступиться, так і залишилися сподіваннями. Не стала для Росії нагодою щодо припинення бойових дій на сході України й видання П. Порошенком, незадовго після створення Нормандського формату, наказу про припинення бойових дій зі сторони Києва. Окрім факту обміну десятьох заручників одностороннє перемир’я не принесло нічого конструктивного і конфлікт, після відновлення антитерористичної операції (АТО), як відповідь на продовження агресії з боку Росії та підконтрольних їй бойовиків, розгорівся ще з більшою силою.
Після того події на палаючому Донбасі почали розвиватися з такою швидкістю і у такій кількості, яких не було за весь період незалежності України. До найбільш ключових можна віднести: звільнення українськими військами великої кількості окупованих населених пунктів, збиття російськими силами ППО з установки ЗРК «Бук-М» пасажирського літака Boeing 777 рейсу МН17, Іловайський котел, Мінське перемир’я (Мінськ-1), теракт під Волновахою, обстріли російсько-терористичними військами Маріуполя, Друга Мінська угода (Мінськ-2), Дебальцівський плацдарм, бої на Світлодарській дузі, блокада Росією Азовського моря, що мала наслідком захоплення останньою трьох кораблів ВМС України з повним екіпажом, тощо. Через тривалий період російської агресії та розуміння українською владою в необхідності розширення прав військовослужбовців, у 2018 р., шляхом прийняття Верховною Радою України відповідного закону, АТО було переформатовано на операцію Об’єднаних сил (ООС) з переданням управління від СБУ до Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ.
За всі п’ять років Нормандська четвірка, чи то за участі найвищих представників держав-учасниць чи то за участі глав МЗС, не раз проводила зустрічі та телефонні бесіди з приводу виконання Мінських угод та припинення бойових дій на Донбасі. Однак, окрім нечисленних обмінів полоненими, справа так і не зрушила з мертвої точки і конфлікт триває по теперішній час.
Встигли оновитися й деякі представники держав-учасників Нормандського формату. Так, в наслідок перемоги у 2017 р. на президентських виборах у Франції Емманюель Макрон замінив на посту Франсуа Олланда, а у 2019 р. таким же демократичним шляхом Володимир Зеленський замінив Петра Порошенка в якості очільника Української держави. І навіть такий політичний ваговик як Ангела Меркель хоча й була у 2018 р. обрана на свій четвертий термін, проте вона вже заявила, що це її остання каденція і брати участі у боротьбі за пост Канцлера Німеччини на наступних виборах (2021 р.) не має наміру. Стабільно залишається на своєму посту (згідно російського законодавства, до 2024 р.) лише Володимир Путін. Однак, на відміну від зазначених вище електоральних змін в країнах вільного світу, російський незмінний керманич навряд чи матиме бажання поступитися своїм президентським кріслом і, не виключено, що він віднайде спосіб й надалі керувати РФ. Це, безумовно, є негативним чинником для міжнародного безпекового середовища, адже Путін, в разі пролонгації свого правління на невизначений час, швидше за все надалі вестиме свою агресивну політику й Україна, як і тепер, залишатиметься на вістрі атаки зі сторони свого північно-східного авторитарного сусіда.
Варто зазначити, що все ще тліючий конфлікт на сході України вже не є якоюсь сенсацією для інших країн світу, враховуючи й такі з них як Франція та Німеччина. Так, перша наразі переважно займається своїми внутрішньодержавними проблемами, зокрема такими як масові протести руху «жовтих жилетів», які тривають вже більше ніж півроку і за якими неодноразово простежувалися «вуха Москви», що, в якісь мірі, можна інтерпретувати як тиск Кремля на нового французького очільника республіки. Німеччина ж, зі свого боку, взагалі зацікавлена у співпраці з РФ, зокрема в такій сфері як енергетична, що можна простежити у згоді офіційного Берліна на побудову через Балтійське море магістрального газопроводу «Північний потік-2», що, щонайменше, є дивним, з огляду на активну участь ФРН у процесі врегулювання збройного конфлікту в Україні, зокрема в якості надважливого члена Нормандського формату та підписанта Мінських угод. Не буде перебільшенням сказано, що від реалізації проекту другої гілки газопроводу точно виграє Росія й точно програє як Україна, так і Східна Європа, а можливо й весь континент.
Не додає впевненості й ініціювання урядами Німеччини та Франції зняття обмежень з Росії у Парламентській асамблеї Ради Європи. Відомо, що ще у 2014 – 2015 рр. ПАРЄ прийняла кілька резолюцій, які, зокрема, засуджували агресію Росії у Криму та на Донбасі і наклала на РФ відповідні санкції, одні з яких позбавляли останню права голосу в асамблеї й виключили її представників з усіх керівних органів. Однак, через неостанню роль Берліну та Парижу, є велика вірогідність зняття обмежень з російської делегації. А це однозначно більше нагадуватиме 1938 ніж 1944 р.
Таким чином, підводячи підсумок, можна констатувати, що п’ята річниця створення Нормандського формату хоч і є вагомою датою, однак дипломатичним аналогом операції «Оверлорд», яка змогла би переломити ситуацію, нажаль, не являється. Даються взнаки як продовження агресивної політики Кремля, з ігноруванням норм міжнародного права й санкційного режиму, так і втрата ініціативності з боку таких країн як Франція та Німеччина, які, схоже, більшою мірою починають йти на поступки Москві, шукаючи діалог та співпрацю з останньою, ніж бажання покарати Кремль за руйнування повоєнного світоустрою.
Цікавим є й факт того, що цьогоріч ні лідера Росії, ні лідера України на урочисті та пам’ятні заходи з нагоди 75-річчя початку Нормандської операції запрошено не було, що зайвий раз може трактуватися як відсутність у західноєвропейських країн віри щодо можливого швидкого завершення конфлікту на українському сході й зменшення ними в подальшому своєї активної участі у сприянні процесу з його розв’язання. Лишається сподіватися, що це не так й Європа, яка сама не раз була жертвою численних конфліктів, не повторить помилок минулого, а доля, у свою чергу, буде прихильною до України й всі виклики, які стоять перед українським народом на цьому непростому історичному етапі, вдасться подолати.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email