Спецпредставник ОБСЄ у тристоронній контактній групі, австрійський дипломат Мартін Сайдік запропонував свій план врегулювання «української кризи». Причому зробив він це не дипломатичним шляхом, а через ЗМІ, давши інтерв’ю виданню Kleine Zeitung. І сам факт виникнення такого плану і те, яким шляхом він був оприлюднений, неабияк сполохало всіх дотичних, але в першу чергу Україну. Тож що це? Особиста ініціатива дипломата чи елемент геополітичної комбінації? І чи збіг, що даний план виник в розпал політичної кампанії, зайвий раз нагадавши про неефективність Мінських угод.

Що не так з Мінськими угодами

«Мінськими угодами» називають мирний план врегулювання конфлікту на Донбасі, підписаний 12 лютого 2015р. в Мінську лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки». Ще його називають «Мінськ 2», щоб відрізнити від укладеного в вересні 2014 «Мінську 1».  Те, що цей план не працює – один з небагатьох фактів, який не викликає суперечок в українському суспільстві. Але при цьому українське як військове, так і політичне керівництво продовжує підкреслювати вірність Мінським угодам та їхню безальтернативність. Звинувачувати їх в цьому важко – вибору особливо немає. Не перераховуючи всіх положень угод, при бажанні можна ознайомитися з їх повним текстом. Звернемо увагу на два ключові аспекти: припинення вогню та відведення важкого озброєння. Тож чи забезпечують вони перемир’я на Донбасі? Згадаємо, що кровопролитні бої під Дебальцевим в лютому 2015р., бої в районі Мар’янки в травні того ж 2015р., бої на «Світлодарській дузі» в 2017 відбувались під час дії цих угод. А ще ми практично щодня, протягом чотирьох років, отримуємо зведення про бойові втрати серед наших захисників.

Те, що сьогодні ми маємо на сході країни, з воєнної точки зору не перемир’я – це відсутність активних бойових дій. В чому відмінність? Під час перемир’я ви не стрілятимете в ворога навіть якщо можете. А на Донбасі стріляють за будь-якої нагоди. Те саме стосується дій ДРГ, снайперів, спроб розвідки боєм – перелік можна продовжити. Дві армії стоять одна напроти одної, за будь-якої нагоди намагаються завдати максимальної шкоди одна одній. Так, активних масштабних операцій, за виключенням загаданих і ще кількох незгаданих, не відбувається. Це не перемир’я, це позиційна війна.

Проте, на відміну від агресора, Україна змушена реально виконувати взяті на себе в Мінську зобов’язання і відповідати за їх дотримання своєю міжнародною репутацією. В той час РФ може почувати себе значно вільніше, і міжнародна репутація їх хвилює значно менше і в разі чого вони можуть сказати «це не ми».

А по факту українські сили мають проти себе два армійські корпуси ЗС РФ, чисельністю близько 40000 особового складу, повністю озброєних і забезпечених. Хоч і прикриті прапорами недореспублік, ці сили повністю введені до складу південного військового округу РФ. А це означає системи управління, забезпечення, підготовки, відновлення і все решта. І незважаючи на те, що за даними розвідки у так званих «військ Л/ДНР» є проблеми з комплектуванням, моральним станом, дисципліною та падінням боєздатності взагалі, в силу своєї чисельності, та можливістю отримання підтримки з території РФ, вони становлять постійну загрозу для життя тисяч наших співгромадян. Це ніж, який Росія тримає у України під серцем і при нагоді знову постарається на нього натиснути.

А що ОБСЄ?

Ще в березні 2014 року, на самому початку російської агресії, було прийнято Рішення про «Розміщення спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні». Згодом це також було підтверджено Мінськими угодами, в рамках яких місії надавалися повноваження моніторингу активності сторін і розташування озброєнь. Цим вони власне і займалися, точніше намагалися. От тільки так і залишилось незрозумілим, який в цьому був сенс. Майже кожен звіт ОБСЄ майорів переліком того, куди їх бойовики не пустили, а отже чи відвели вони техніку, чи дотримуються режиму припинення вогню – невідомо. І що? І нічого, і так майже п’ять років. Натомість в українських неодноразово виникали підозри щодо передачі спостерігачами ОБСЄ інформації про положення наших військ ворогу. І що? І знову нічого.

Тож що то за план такий у пана Сайдіка?

Основна суть плану полягає у залученні ООН, як головного гаранта врегулювання. Він включає і введення поліцейської місії ООН, і проведення під контролем ООН виборів і т. д. В принципі нічого з того, чого б ми не чули раніше. Ця ініціатива виглядає як фактичне визнання своєї неефективності, як бажання ОБСЄ зняти з себе відповідальність за можливу подальшу ескалацію конфлікту. Європейські дипломати не можуть не розуміти, що в період виборчої кампанії влада не наважиться на жодні різкі дії щодо Донбасу. Для української політичної еліти це питання зараз просто не на часі. Але навіть, якщо припустити, що Україна активно підтримала б цей план, його реалізація виглядає більш ніж примарною. Допоки закінчення війни залежатиме від доброї волі кремля, сподіватися на успіх найщиріших мирних ініціатив було б просто наївно.

Юрій Кочевенко

Print Friendly, PDF & Email