Напруженість у світі останнім часом набуває все більших масштабів. Те, що ще чверть століття тому вважалось пережитком минулого, знову повертається на геополітичний порядок денний. Після завершення затяжного міжблокового протистояння, що супроводжувалось поділом світу на протилежні табори, гонитвою озброєнь, локальними конфліктами на планеті та недовірою сторін одна до одної, здавалося рецидиву не повториться вже ніколи. Однак, загальна політична та безпекова ситуації на земній кулі поступово починає повертатися до того стану, який існував у другій половині XX ст. у часи «холодної війни».

Першим «порушником» постбіполярного світового порядку, своєрідної «золотої доби» (особливо для країн Заходу), були терористичні акти ісламістської організації «Аль-Каїда» 11 вересня 2001 р. на території Сполучених Штатів Америки. У той час вільний світ знову об’єднався проти спільного ворога, однак вже не проти конкретної держави чи блоку, а проти нового серйозного виклику – тероризму. Президент Джордж Буш-молодший навіть назвав війну проти тероризму «хрестовим походом» проти «зла нового типу» (за що трохи згодом перепросив), почавши військові дії в Афганістані та Іраку. Навіть Російська Федерація, держава-правонаступник Радянського Союзу – антагоніста США у часи «холодної війни», виступила в якості союзника Вашингтону та засудила дії терористів.

Зрозуміти відносно «доброзичливу» поведінку Росії на початку 2000-х рр. можна, з огляду на ще відносно слабкий стан економіки, яка ще не повністю оговталася від «лихих» 1990-х рр. з притаманними їм втратою радянського потенціалу та дефолтом наприкінці десятиліття, а також втратою геополітичної позиції на мапі світу, через що Москва потребувала різнопланової підтримки західних країн.

Однак, «війна з тероризмом» надала унікальний шанс Кремлю, не будучи у головному центрі уваги зовнішньої політики США, скористатися нагодою для поліпшення своїх справ. Найбільшим рушієм російського економічного зростання став, перш за все, продаж вуглеводнів, адже ціни на цей товар у той період пішли вгору, з огляду на потребу країн, що приймали участь у конфліктах в «гарячих точках», у нафтопродуктах.

Не буде перебільшенням, що після усвідомлення можливої затяжності війни США та союзників з терором, підняття внутрішнього економічного добробуту та ціла плеяда «кольорових» революцій на пострадянському просторі (2003 р. – Грузія, 2004 р. – Україна, 2005 р. – Киргизстан тощо), дали поштовх путінській Росії задуматися над поверненням у велику геополітичну гру. Саме тому у посланні до Федеральних Зборів 2005 р. Володимир Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». А вже 10 лютого 2007 р. очільник РФ на 43-й Мюнхенській конференції з безпеки виголосив свою відому промову, яка була присвячена однополярності сучасної світової політики та бажанню перетворити Росію на один із її полюсів.

Тож не дивно, що наслідком перерахованих вище обставин, а також після відмови країнами-членами НАТО на Бухарестському саміті у квітні 2008 р. надати План дій щодо членства Україні і Грузії, стало певне «розв’язання рук» Москві щодо проведення більш агресивної зовнішньої політики по відношенню до своїх сусідів. Того ж 2008 р. російська влада розв’язала війну у Грузії, наслідком чого була окупація частини її території, а 2014 р. Кремль здійснив збройну агресію проти України, що також супроводжувалось окупацією та анексією територій. З огляду на явні ознаки прояву російського реваншизму та на негативну на це реакцію Заходу (зокрема через санкційний режим), період останнього десятиліття по-праву можна назвати (що підтверджується багатьма політичними і експертними колами) початком нового міжблокового протистояння. А після того, як Росія почала провадити ціленаправлену ворожу діяльність проти західних країн (втручання в американські президентські вибори, отруєння сім’ї Скрипалів на британській території, тощо), що потягло за собою жорстку відповідь на це останніх, західна преса все частіше почала застосовувати у своїх матеріалах, присвячених відносинам Москви із країнами західного світу, термін «нова холодна війна».

Сучасне протистояння почало переходити навіть до гострої фази. Так, США розпочали процес виходу з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД) через порушення Росією протягом тривалого часу його умов. Деякі представники європейського політикуму, як результат, почали задумуватися над створенням європейської системи протиракетної оборони (ПРО) за можливої участі України. На все це украй жорстко відреагував В. Путін, під час виступу із щорічним посланням до Федеральних зборів (20 лютого 2019 р.), пригрозивши розгорнути нові ракети, які можуть уразити «командні пункти» в інших країнах.

Однак, чи можна сучасну «холодну війну» порівняти з її попередницею, особливо у контексті того, які саме сторони у ній залучені? Відповідь може бути і «так», і «ні». Адже нове протистояння має як схожі, так і відмінні риси, включаючи учасників. Основною причиною протистояння у XX ст. була перш за все ідеологічна конфронтація двох моделей державного ладу – капіталістичної та соціалістичної, з центрами у Вашингтоні (США) та Москві (СРСР). Створивши свої сфери впливу (США – НАТО, СРСР – ОВД), два протилежних геополітичних полюси фактично півстоліття були в процесі перманентного напруження, що переростало як у гостру фазу (наприклад, Карибська криза 1962 р.), з явною загрозою розв’язання нової світової війни, так і фазу, націлену на досягнення так званої «розрядки» (кін. 1960-х – 1970-х рр.) між блоками.

За весь період першої «холодної війни» кількість союзників Вашингтону і Москви була приблизно однаковою і майже не змінювалась протягом усього періоду міжблокового протистояння. Єдиними змінами, які відбулися в плані залученості країн-учасників що, відповідно, вплинуло на співвідношення сил, – це були три розширення НАТО (1952, 1955, 1982 рр.) та китайсько-радянський розкол (1960 – 1989 рр.), що в обох випадках дещо послабило соціалістичний блок. Не буде перебільшенням, що відносно стала кількість суб’єктів конфлікту завдячувала, головним чином, саме наявній ідеології, яка тривалий час надавала певної паритетності сторонам у біполярній системі міжнародних відносин.

Однак, після завершення міжблокової конфронтації на поч. 1990-х рр. через фактичний занепад східного блоку, говорити про якісь паритет і прогнозованість не було сенсу, адже Захід на чолі зі США, здобувши абсолютну перемогу у «холодній війні», отримав повний карт-бланш на розширення свого впливу не лише на треті країни, а й на держави колишнього соціалістичного табору, більшість з яких одразу після краху авторитарних комуністичних режимів визначилися зі своїм зовнішньополітичним орієнтиром – на зближення з країнами НАТО та ЄС. Саме тому, на поч. XXI ст. геополітичний вектор світової політики вже не був обмежений якимось конкретним блоком, а, сконцентрувавшись в ліберально-центристській парадигмі світового порядку, швидко розширився до глобального масштабу, коли практично не залишилось реальних потуг, які мали б можливість не рахувалися із думкою США. Навіть згадані вище терористичні атаки на території США у 2001 р. не дали змоги серйозно послабити останніх, а лише навпаки цими діями згуртували увесь цивілізований світ проти тероризму та релігійного фундаменталізму.

Такий стан речей був вкрай не вигідним для Кремля, і не виключено, що бажання бути чимось схожим на свого колишнього опонента (в часи міжблокового протистояння), особливо після динамічного економічного підйому та, як результат, отримання фінансового підкріплення для можливості вчинення різного роду авантюр з досягнення амбітних цілей, вселив неабияку спокусу Москві помірятися «мускулами» з Вашингтоном. Однак, на той час, коли Росія таки наважилась здійснити виклик «західному домінуванню», вільний світ вже був зовсім не в тих межах (особливо це помітно на Європейському континенті), які існували у часи першої «холодної війни». Станом на 2009 р. відбулося ще чотири розширення НАТО, і, що важливо, це відбулось за рахунок колишніх країн-союзників Москви. А отже, політичний, економічний й культурний потенціал Заходу став більш потужніший ніж у XX ст.

Однак, варто визнати, що західний альянс не є однорідним. Останнім часом, у євроатлантичному просторі існує тенденція до відмежування себе від американоцентричної моделі їх розвитку. Це стосується, зокрема, країн Західної Європи. Приміром може служити така держава-локомотив європейської політики як Німеччина, яка має розбіжності у поглядах зі Сполученими Штатами щодо будівництва через дно Балтійського моря другої гілки газопроводу «Північний потік». Так, Федеральний канцлер Ангела Меркель не раз виражала стурбованість «агресивною політикою США» щодо російсько-німецького проекту. Різні погляди на європейську енергетичну політику, без перебільшення, можуть ослабити західний союз держав, що може бути вигідною ситуацією для Москви.

Іншим прикладом може служити вже досить триваючий протестний рух «жовтих жилетів» у Франції, учасники якого однією з вимог до уряду, в опублікованому наприкінці 2018 р. маніфесті, зазначили про вихід країни з ЄС (на кшталт Великої Британії) та НАТО. Якщо такий задум коли-небудь вдасться реалізувати (повністю або частково) – це зможе породити напрочуд негативний для євроатлантичної солідарності прецедент, зруйнувавши практично усі геополітичні надбання (розширення), які були здійсненні за останні чверть століття.

Слабким місцем може стати й Турецька Республіка, яка, будучи однією з найстаріших країн-членів НАТО (Туреччина, разом з Грецькою Республікою, належала до першого розширення Альянсу у 1952 р.), відіграючи одну з ключових ролей під час першої «холодної війни» через своє, головним чином, геополітичне розташування, зокрема близькість до радянського кордону, є досить вигідним союзником США і в постбіполярну добу. Однак, після спроби у 2016 р. державного перевороту в Туреччині, у якому турецька влада звинуватила духовного лідера Фетхуллаха Ґюлена (проживає у США), та у зв’язку з арештом в Туреччині у 2018 р. американського пастора Ендрю Брансона, відносини між Вашингтоном та Анкарою зіпсувалися. Не є теплими відносини між Туреччиною та Європейським Союзом, з огляду на невдоволеність очільника країни Реджепа Таїпа Ердогана затягуванням процесу євроінтеграції. Тож останнім часом, після похолодання у відносинах із Заходом, спостерігається покращення стосунків Анкари з Москвою, що, варто зазначити, є недоброю тенденцією. Адже вигідне географічне розташування Туреччини (країна є своєрідним містком між Європою та близькосхідним регіоном) робить регіон привабливим для будь-якого геополітичного центру.

Не зайвим буде зазначити, що Турецька Республіка є надважливим партнером й для України. Саме через цю країну пролягає шлях з Чорного до Середземного морів, що надає можливість Києву мати вихід до Світового океану – вкрай важливої складової політичної та торгово-економічної сфери Української держави. Тому питання стабільності Анкари щодо її зовнішньополітичного позиціювання має надзвичайну вагу як для світу, так і для Києва.

Важливою є позиція у новому протистоянні суб’єктів колишнього СРСР. Будучи колись органічною складової однієї наддержави, яка була ядром всього східного блоку, після розпаду останньої доля кожної з республік склалась по-різному. Однак, на загальному тлі фрагментації та обрання вектору розвитку, їх можна розділити на групи, класифікувати які можна за принципом міжнародних відносин як по відношенню до колишнього центру соціалістичного табору – Москвою, так і відносно до решти світу. Так, варто виділити три основні типи країн пострадянського простору:

  • західно-інтегровані – колишні радянські республіки (Литва, Латвія, Естонія), які зробили найбільш значний поступ у плані демократизації внутрішньополітичних інституцій і державного устрою та зовнішньополітичної інтеграції до західних міжнародних організацій (НАТО, ЄС тощо), повністю відмежувавшись від участі в інтеграційних проектах простору екс-СРСР. Причин тут може бути кілька. Перш за все це культурно-ментальна спорідненість (приналежність до західного цивілізаційного ареалу) з рештою євро-атлантичного простору, яка склалася шляхом їх історичного розвитку. По-друге, це здобуття трьома зазначеними балтійськими країнами у міжвоєнний період національних суверенітетів (що було визнано Версальським мирним договором 1919 р.). Окупація й анексія Радянським Союзом країн Балтії у 1940 р. не визнавалась з боку цивілізованого світу (що було закріплено Декларацією Веллеса), тому після відновлення своєї незалежності, балтійські країни швидко були залучені Заходом до своїх інтеграційних об’єднань, що надало додатково поштовху для переорієнтації Вільнюса, Риги і Таллінну на їхнє західне самопозиціонування на міжнародній арені;
  • прозахідні – теж трійка країн колишнього СРСР (Україна, Грузія, Молдова), які визначились зі своїм зовнішньополітичним курсом пізніше від держав балтійського регіону й євроінтеграційний поступ, відповідно, йде повільніше від останніх. Однак, згадана вище російська агресія проти кожного з трьох зазначених країн позбавляє бажання зближуватись з Москвою та надає додаткового стимулу для провадження реформування усіх сфер суспільного життя для можливості у майбутньому все ж стати повноправними суб’єктами західного світу;
  • проросійські – республіки, які так чи інакше приймають активну участь у інтеграційних проектах РФ (ОДКБ, ЄврАзЕС тощо), які не дають можливості у повній мірі (політично й економічно) реалізувати самостійний зовнішньо-політичний вибір. Головною причиною цього може служити збереження кланово-олігархічних груп, які, узурпувавши владу у більшості країн пострадянського простору, не бажають її віддавати. А негативне сприйняття Заходом таких авторитарних режимів не дає можливості останнім бути у добрих відносинах з країнами вільного світу. З огляду на це, Росія є фактично безальтернативним наразі для них варіантом, тому на всіх можливих міжнародних майданчиках вони завжди підтримують ініціативи Кремля й у сучасному глобальному протистоянні також притримуються позиції Москви.

Досить різнорідними є й інші частини світу, такі як Близький Схід, Азійсько-Тихоокеанський регіон, Латинська Америка тощо. В кожному з них неабияк зацікавленими є потужні світові гравці, які, як і в роки першої «холодної війни», бажають перетягнути у свою орбіту ті чи інші держави. Такими країнами може слугувати Ірак, Афганістан, Сирія, Індія, Куба, Венесуела та ін. До речі, щодо останньої, то останнім часом неабияк набирає обертів політична криза, яка не лише розділила венесуельських громадян, а й країни з огляду на їх позицію щодо подій у цій латиноамериканській республіці: одна група держав підтримує чинного президента Ніколаса Мадуро (в основному прибічники Москви), інша – «тимчасового» лідера, главу Національної Асамблеї Венесуели, Хуана Гуайдо (країни вільного світу). Зазначений розкол загальносвітового масштабу нагадує події вище згаданої Карибської кризи у плані великої вірогідності розпалення громадянського конфлікту, який, через залучення іноземних держав, може перерости у «посередницьку війну» між полюсами, що є черговим доказом наявності нового геополітичного напруження.

Окрім непропорційного співвідношення сторін нової конфронтації, можна зазначити й про існування більш ніж двох блоків нової геополітичної реальності. Тут важливо виділити Китайську Народну Республіку, яка також не бажає миритися з політичним та економічним домінуванням на земній кулі інших великих держав. Однак, навряд чи Пекін почне активно залучатися до конфронтації між Вашингтоном та Москвою, особливо на боці когось із них, адже він економічно та енергетично з ними пов’язаний, й скоріше за все Китай займе очікувальну позицію.

Аналізуючи політику КНР на міжнародній арені, можна помітити, що поведінка Піднебесної помітно відрізняється від тієї ж російської. Якщо Москва часто любить «рубити з плеча», задіюючи мінімум прагматизму у відносинах з іншими центрами тяжіння, Пекін провадить свою зовнішню політику набагато виваженіше. Яскравим прикладом може слугувати надання послуг посередника між США та КНДР. На перший погляд може здатися, що це всього лише бажання посприяти своєму сусіду-союзнику, Північній Кореї, у виході із повної політичної та економічної ізоляції. Однак, це не зовсім так.

Головним інтересом у примиренні Пхеньяну з Вашингтоном та Сеулом, є давно забута комуністична ідеологія. Знаючи про гіркий досвід краху східного блоку у часи першої «холодної війни» та розуміючи, що нішу досі ніхто не зайняв, КНР, як найбільш впливовий гравець у Південно-Східній Азії, який є головною ідеологічною потугою, не має бажання повторити долю Радянського Союзу. А для того, щоб комуністична ідеологія була привабливою для інших країн, вона не повинна асоціюватися з війною та репресіями. Тому, бажання вивести КНДР із «мракобісся», яке кидає тінь на комуністичну ідеологію в цілому, стимулює Китай бути активно залученим до вирішення корейського питання. Адже якщо Пхеньян буде дотримуватися того шляху, який свого часу проклав для себе Китай (побудова держави за соціалістичною моделлю, однак на ринкових засадах) – це назавжди знищить рудименти, з якими держави комуністичного толку асоціюються серед світової спільноти.

Тому й не дивно, що навіть місцем проведення другого саміту (27 – 28 лютого 2019 р.) за участі американського та північнокорейського лідерів, Дональда Трампа і Кім Чен Ина, обрано м. Ханой (Соціалістична Республіка В’єтнам). Відлига між антагоністами на додаток до гарної презентації регіону, особливо на тлі майбутніх зимових Олімпійських ігор у Пекіні (2022 р.) є підготовкою полігону для оголошення Китаєм себе в якості нової світової надпотуги (полюсом), такою собі альтернативою іншим гегемонам, що у свою чергу може запустити початок процесу згуртування навколо себе нових союзників, зокрема й тих, які раніше трималися орбіти США чи РФ.

Отже, підводячи підсумок, можна констатувати, що людство знову відходить від повоєнного світового устрою та занурюється у нове міжблокове протистояння (про що, зокрема, зазначили 2019 р. учасники 55-ї Мюнхенської конференції з безпеки). Однак, на відміну від часів першої «холодної війни», учасники (полюси) не мають явно сформованих обрисів, до того ж їхня кількість є більшою ніж два. Хто зможе отримати гору у цій конфронтації та чи не постане людська спільнота перед загрозою нового глобального («гарячого») конфлікту – час покаже. Можливо, сторонам (які б вони не були) вистачить мудрості та здорового глузду уникнути подібного сценарію і у цивілізований спосіб віднайти можливість мирно співіснувати на нашій спільній планеті.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email