Останнім часом, особливо на тлі гучних скандалів довкола нинішнього 45-го Президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа, все частіше лунають розмови стосовно можливого імпічменту (дострокового припинення повноважень) глави Білого дому. В американській історії було кілька спроб усунення лідерів країни у порядку імпічменту (Ендрю Джонсон, Білл Клінтон), проте єдиним на сьогоднішній день прецедентом з достроково припинення повноважень лідера держави була відставка 37-го Президента США Річарда Ніксона (що насправді не було імпічментом у чистому вигляді, так як Ніксон подав у відставку ще до голосування за це Палатою представників Конгресу США).

Однак, чи дійсно над головою Дональда Трампа завис «дамоклів меч»? Чи є коректним порівнювати причини відставки Р. Ніксона та можливого відсторонення від влади Д. Трампа і чи існують вагомі причини для дострокового припинення повноважень останнього взагалі? Щоб дати відповідь на ці питання, в даній статті пропонується застосувати компаративістський (порівняльно-історичний) метод щодо аналізу правління обох американських президентів, беручи за основу три вагомих критерії: особистість кожного політичного діяча, зовнішньо- і внутрішньополітичні бекґраунди та економічну ситуацію в США двох обраних президентських періодів.

Щодо першого критерію, який обрано для порівняння, то, дослідивши перш за все біографії та особисті якості обох американських високопосадовців, можемо спостерігати як розбіжні, так і схожі риси. Так, на відміну від свого наступника, також висуванця від Республіканської партії Д. Трампа, Р. Ніксон почав свою політичну кар’єру ще задовго до того, як був обраний на пост президента США. Після отримання юридичної освіти, з подальшим зайняттям адвокатською практикою, та відслуживши у військово-морських силах США в роки Другої світової війни, молодий Ніксон у 1946 р. за списком Республіканської партії був обраний до Палати представників США від Каліфорнії (звідки він був родом), а у 1950 р. – до Сенату. Саме в цей період Ніксон придбав як національну популярність, так і антикомуністичну репутацію, причиною чого було те, що в ході напруженої виборчої кампанії він, граючи на антикомуністичних упередженнях виборців, безпідставно назвав суперника прихильником комуністів, за що отримав прізвисько «Шахрай Дік». У 1953 – 1961 рр. Ніксон займав посаду віце-президента в адміністрації Дуайта Ейзенхауера. У 1968 р. його було обрано главою держави, після чого переобирався ще на один термін. Річарда Ніксона загалом відносять до одіозних та суперечливих політиків, а його правління деякі вчені називають «імперіальним президентством» через жорсткий стиль керування, який до того ж не переносив критики на свою адресу.

Дональд Трамп, не маючи, до його обрання у 2016 р. на пост Президента США, такої політичної кар’єри, яку свого часу мав Річард Ніксон, був переважно відомим як успішний підприємець, шоумен і телеведучий. Однак, він як і Ніксон також є досить одіозною особистістю, з доволі консервативними політичними та економічними поглядами на розвиток своєї країни. Часто, особливо з подачі засобів масової інформації, його подають в якості популіста і демагога (з чим частково можна погодитись), який тільки й вміє, що висувати далекі від втілення у реальність ідеї з «повернення Америки до своєї колишньої величі». Його погляди є досить близькими до ізоляціоністських, схожими з тими, що домінували в США до початку Другої світової війни, а саме: створення виробничих потужностей здебільшого на території США; не участь Америки в багатосторонніх економічних союзах, а укладення її урядом двосторонніх угод з різними країнами світу з максимально вигідними умовами для США; не сприйняття можливої загрози глобального потепління, вважаючи це вигадкою таких конкурентів Америки, як Китай, тощо. Проте, значній частині американських виборців, серед яких велику долю займають білі чоловіки без вищої освіти, і які, головним чином, самі ведуть консервативний спосіб життя, подібні пропозиції Трампа є до вподоби, що і дало останньому можливість прийти в  Овальний кабінет, навіть незважаючи на спалах напередодні виборів гучного секс-скандалу за участі контраверсійного кандидата-республіканця.

Що ж стосується ситуацій у зовнішній та внутрішній політиці часів обох адміністрацій (другий обраний критерій порівняння), то тут різниця більш ніж очевидна. Справа у тому, що президент Р. Ніксон, будучи обраним на пост глави держави, отримав дуже важкий спадок від адміністрації Ліндона Джонсона — В’єтнамську війну, яка на той час точилася вже майже десять років. Затяжний конфлікт вже спричиняв масові протести проти американського втручання у військове протистояння, збільшивши недовіру серед населення по відношенню до дій влади на зовнішньополітичній арені та розколовши американське суспільство (як політикум, так і решту громадян) навпіл. До того ж війна знизила вплив США у Південно-Східній Азії та зменшила авторитет Американської держави у світі (особливо на тлі масових вбивств американськими солдатами в’єтнамського населення). І хоча у 1969 р. адміністрація Ніксона почала політику «в’єтнамізації» (пошуку можливостей для виведення військ США із зони конфлікту), проте вже через рік США вимушені були ввести свої війська у сусідню з В’єтнамом Камбоджу (мета – допомога уряду для боротьби з комуністами), що викликало черговий спалах антивоєнних виступів в США та змусило багатьох вважати, що Ніксон втягнув країну у нову війну в регіоні, наперекір своїм передвиборчим обіцянкам з досягнення миру в Індокитаї.

Після початку радянсько-американських переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь, Річард Ніксон, вперше після Франкліна Рузвельта, у 1972 р. відвідав Москву (заодно й інші радянські міста, включаючи Київ) для підписання тимчасової угоди з СРСР, а також був у Пекіні. За таку щільну співпрацю з комуністичними режимами Ніксона почали називати «червоним» президентом, що також в деяких колах не додавало йому позитивного іміджу і що суперечило його репутації як затятого антикомуніста.

Варто зазначити, що Р. Ніксон був прихильником централізації виконавчої влади. Він тримав Конгрес на дистанції, прикриваючись апаратом співробітників Білого дому, і фактично ігнорував його при здійсненні зовнішньої політики. Незважаючи на серйозну опозицію у Капітолії, Ніксон урізав федеральні витрати на соціальні програми, розпустив управління по створенню економічних можливостей, почав здійснювати програму по скороченню субсидій фермерським господарствам.

Найбільшу внутрішньополітичну кризу в США породив сумнозвісний Вотерґейтський скандал (1972 – 1974 рр.), адже адміністрацію Ніксона було звинувачено у встановленні підслуховувальної апаратури напередодні чергових президентських виборів в передвиборчому штабі Демократичної партії, що було недопустимо для такої взірцевої країни вільного світу, як Сполучені Штати Америки. І хоча факт скандалу не завадив Ніксону переобратися на другу президентську каденцію, проте результати подальшого розслідування стали фатальними для глави держави (обваливши рейтинг схвалення президента до 24%).

Зовнішньополітичну ситуацію, яку успадкував Д. Трамп, важко порівняти з ніксоновською. Сполучені Штати наприкінці 2016 р. не були настільки втягнутими у військові конфлікти, як під кінець 1960-х рр. Найбільш довготривалі та дороговартісні військові кампанії (в Іраку та Афганістані) за участі американських військ (в повній або частковій мірі) були завершені ще за правління Барака Обами. А військові сутички, в яких США приймали участь прямо або опосередковано (наприклад, в Лівії або Сирії), не мали такого внутрішньополітичного резонансу (супротив суспільства в середині країни щодо дій виконавчої, очолюваної президентом, гілки влади на міжнародній арені є мінімальним), як вищезгадані війни у В’єтнамі або Камбоджі в епоху міжблокового протистояння.

Звичайно, варто пригадати й російсько-український конфлікт, що розпочався ще за правління Б. Обами (триває і досі, в якому американська держава не приймає участі, проте політично та економічно підтримує уряд України), який спричинив різке погіршення відносин між Сполученими Штатами та Російською Федерацією. І хоча Трамп під час виборчої кампанії використовував ситуацію на свою користь, вказуючи на недолугість зовнішньої політики Обами і те, що він знає як порозумітися з Москвою, за що отримав певний стереотип проросійського кандидата (чого лише варті неоднозначні висловлювання Трампа щодо НАТО, Криму чи ситуації в Україні загалом), однак, наразі все ж важко дати йому оцінку як президенту, який відстоює інтереси опонуючої держави з кардинально іншою системою загальнолюдських цінностей (прикладом чого є продовження, а часом і посилення антиросійських санкцій, надання Україні та союзникам по НАТО військово-матеріальної допомоги, успішні кампанії проти асадівських та російських військ у Сирії, жорстка політика щодо союзника Росії Ірану тощо).

На відміну від правління Ніксона, який, як вже було сказано, вів зовнішню політику самостійно, дистанціюючись від законодавчої гілки влади, заодно впроваджуючи на власний розсуд свої внутрішньополітичні ініціативи, Трамп не йде наперекір Конгресу, підтримуючи багато законопроектів, що стосуються як зовнішньої, так і внутрішньої політики, а у деяких випадках він стає навіть «жертвою» американського парламенту. Одним із прикладів можна навести несхвалення Сенатом однієї з передвиборчих обіцянок Трампа щодо скасування програми медичного страхування Obamacare.

Скандали довкола розслідування спеціального прокурора Роберта Мюллера, конфлікт з розвідувальними службами США тощо – мають шанс наблизити початок запуску Конгресом процедури імпічменту, проте розслідування, як у випадку з Р. Ніксоном, можуть тривати досить довгий час і Трамп, швидше за все, зможе зберегти президентське крісло до кінця свого першого президентського терміну, так і залишивши ніксоновський прецедент єдиним у своєму роді в американській історії.

Спостерігається різниця і у секторі економіки (третій критерій порівняння). Якщо загострення міжнародної економічної конкуренції, різке підвищення цін на нафту та інші товари, війна у В’єтнамі, з супутніми видатками на армію, тощо – породили в США глибоку економічну кризу 1970-х рр., що було лише додатковим фактором невдоволення суспільства владою (в тому числі і президентом як главою уряду), то ще до початку правління Д. Трампа економічна ситуація в Сполучених Штатах (після затяжної світової фінансово-економічної кризи) уже в цілому стабілізувалася. США останніми роками почали демонструвати досить непоганий ріст ВВП, до того ж у 2018 р., вперше за 20 років, Сполучені Штати стали світовим лідером з видобутку нафти, обігнавши в лютому Саудівську Аравію, а в серпні – Російську Федерацію. Варто згадати і про початок так званої «сланцевої революції» – стрімке зростання видобутку сланцевого газу на території США, що ще більше зміцнило американську економіку, вселяючи надію американським громадянам побачити їхню країну «знову великою».

До речі, на одній з панельних дискусій в рамках 15-ї щoрічної зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES) «Майбутнє покоління всього», яка відбулась 13 – 15 вересня 2018 р. у м. Києві, 66-й Державний секретар США Кондоліза Райс, яка була присутньою серед інших відомих спікерів, відповідаючи на запитання щодо можливого імпічменту діючого глави Сполучених Штатів Америки, заявила, що Президент Трамп не вирішує проблем і що він є одним із багатьох акторів у країні (нарівні з Конгресом, губернаторами, пресою тощо), які будуть нею керувати, даючи зрозуміти, що влада в Америці не є зосередженою в руках однієї людини.

Тож, підводячи підсумки з урахуванням викладених вище міркувань, можна зробити припущення, що шансів на те, що Дональд Трамп зможе повторити долю Річарда Ніксона в сенсі дострокового припинення владних повноважень, не так вже й багато. Додатковим, але дуже вагомим аргументом на користь цього твердження, є те, що обидві палати Конгресу США знаходяться під контролем республіканців, і вони не збираються усувати з посади свого президента. Звичайно ще можуть в недалекому майбутньому відбутись зміни (як політичного, так і економічного характерів), які схилили б чаші терезів не на користь нині діючого глави Білого дому, однак говорити про те, що президентська влада знаходиться на межі рецидиву у плані дострокового її припинення, як у випадку з Ніксоном, наразі ще дуже зарано.

Станіслав Желіховський

Print Friendly, PDF & Email