Говорити про варварське руйнування Києва давно вже стало традицією. Про це пишуть книги як документальні, так і футурологічні в жанрі горор, про це знімають сюжети і компонують фотоальбоми. І я, киянка чи не в п’ятому поколінні, яка справді могла б пройти з заплющеними очима через більшість прохідних дворів київського середмістя, остаточно відчула свій розрив із цим містом. Містом, яке назвати «європейською столицею» можна лише з нотками знущання. Адже добре відомо, як бережеться вигляд історичних європейських міст, скільки коштів вкладається в те, щоб лишити нащадкам те, що створювали предки. В Київ теж вкладаються величезні кошти, які цілеспрямовано йдуть на те, щоб знищити пам’ять століть – або комічно спотворити її. Інші історичні міста України виглядають помітно краще, певне тому, що туди вливаються менші кошти. Тож там поменше багатоповерхівок-вискочок в історичних центрах. І помітно менше потворних верандочок, які туляться до будинків ХІХ сторіччя, бо ж у домовласників інших міст немає тих грошей, які є в киян. Адже приліпити до хати прихаток, та ще й на якомусь поверсі, коштує недешево.

А в столиці України панує справжня катастрофа стосунків природи й культури. Ці стосунки неодмінно мають бути гармонійними. Інакше матимемо не місто, а безладне скупчення різнорідних споруд. Не шляхетний килим із магічними візерунками, а бездарну клаптикову ковдру – дарма що пошиту з недешевих клаптів.

Красу міста створює не лише архітектура, а й географічне розташування. Пагорби, дерева й кущі, повноводна ріка з острівцями – все це є капіталом міста, і тут мало які європейські столиці мають те, що Київ. Навіть у хваленому Парижі, який вважається найкрасивішим містом світу, ріка вузька і каламутна, пагорб лише один, сквери маленькі, і їх не так вже багато. Вся божевільна краса забезпечується досконалим плануванням вулиць і площ, гармонійним поєднанням будинків і монументів.

Коли міста стоять занедбані, в них буває є шанс відновити минулу велич, зберегти бодай невеличку серцевину міста. Якщо ж місто системно «модернізуються», так як Київ, то серцевина міста остаточно вихолощується. І от вже будинки-монстри, які повиростали у подвір’ях старих історичних кварталів презентуються як благо, що прийшло на зміну застарілим будівлям, які віджили своє. Мовляв, наш Київ перестає бути провінційним… Як казав киянин Микола Бердяєв: «Найбільше зло приходить у світ під виглядом добра».  До речі, саме цей видатний філософ жив у Києві в період апофеозу краси нашого міста.

Розрив культури і природи на київській землі відбувся остаточно. Гармонія пішла з мого міста назавжди. Так, в київському хаосі ще можна вихопити безліч гармонійних клаптиків: якийсь ліхтар, якийсь балкон, дивом не засклений, якесь підворіття, яке обіцяє кудись вивести. Але клаптик краси буде дуже маленьким. Якщо бодай трохи збільшити поле зору, гармонія зникне: те прекрасне, що заціліло на котромусь із київських будинків, оточують вже згадані прихатки-комори, навішені до стін повергнених старих будинків,  які принишкли біля ніг багатоповерхових будинків-завойовників.

Але навіть в тих київських історичних кварталах, де нових потвор ще немає, панує кричуща дисгармонія, якої не замаскує навіть буйна київська зелень. Кияни дружно реагують знизу на те, що роблять в їхньому місті згори. Я зараз не про тих, хто з Києва їде. Я про тих, хто лишився жити тут. Кияни, на відміну від мешканців справді європейських міст, не вважають Київ своїм домом. Їхнім домом є лише їхнє помешкання, яке має неодмінно відрізнятися від сусіднього. Тож навіть ті старі будинки, які уникли сусідства новітніх велетнів, безповоротно втратили свої історичні обличчя. Всі рами у вікнах різні, всі балкони не просто засклені, а засклені кричущо по-різному. Чи не половина крамниць Києва торгує будівельними матеріалами, бо головна проблема киян, які вирішили лишатися киянами – це відремонтувати своє житло так, щоб про це знали всі. Деяким мешканцям навіть вдалося пофарбувати особливим кольором ті стіни будинку, за якими саме їхнє мешкання. Будинок, який, не виключено, колись спроектував відомий архітектор, будинок зі шляхетними еркерами і з незворушними ліпними обличчями, стоїть обліплений недоречними і катастрофічно неузгодженими прибудовами, стверджуючи презирство кожного з мешканців до інших киян і до всього Києва, знаменуючи остаточний розрив культури й природи. Такий стан не може не вважати катастрофою лише той, кому імпонує естетика, яка в народі вже отримала свою назву: жлоб-арт.

Ще не вимерли люди, які йтимуть, затискаючи в руці папірець, недопалок чи пластикову пляшку, поки не дійдуть до урни. Але так вони робитимуть лише тоді, як під ногами не лежатиме купа тих самих папірців, недопалків чи зужитого пластику. Коли ж простір безнадійно засмічено, то бажання викинути у відповідне місце своє власне сміття атрофується назавжди. Виникає почуття гіркої безнадії, коли погоджуєшся жити у місті, засміченому буттєвим мотлохом.

Євгенія Кононенко

Print Friendly, PDF & Email