Україна почала вчитися. Вчитися бути сильною, непідлеглою, незламною. Вчитися бути Державою. Ще нещодавно, після здобуття нашою країною незалежності, більшість громадян, включаючи політичний клас, не мала чіткого уявлення якою саме має бути Україна: європейською, з розвинутими громадянським суспільством і демократичними державними інститутами та з чітко вираженою суб’єктністю на міжнародній арені; пострадянською, будучи навічно як політично, так і економічно, пов’язаною з колишньою метрополією – Росією, з усіма наслідками, що могли з цього витікати; неіснуючою, з повним припиненням «гри у незалежність», тобто повторним перетворенням на територію, яка в англомовному варіанті своєї власної назви писалася б з артиклем «the». Такі коливання невизначеності у свідомості українців відбувалися більше двох десятків років, аж до початку 2014 р., коли вперше у модерній українській історії пролилася кров – кров за свою самоідентичність, прозахідний вектор розвитку, гідний рівень життя.
Після Революції Гідності та початку збройної агресії Російської Федерації проти Української держави, що супроводжувалася й, на жаль, надалі супроводжується втратою тисяч життів як серед військового складу, так і поміж цивільного населення, а також супутньою окупацією великої частини української території, в свідомості українського народу відбувся колосальний струс з максимально можливою величиною «за шкалою Ріхтера». Українці, неначе прокинувшись від летаргічного сну, усвідомили, що незалежність має свою ціну, при тому дуже велику. Роками після краху Радянського Союзу уяву українського суспільства здебільшого тішив сам факт ухвалення у 1991 р. Акту проголошення незалежності України (значення якого є дійсно грандіозним) та те, що нашу державність визнала більшість народів світу. Проте значення такого факту, в практичному сенсі, усвідомили далеко не всі громадяни. Велика частина населення України, та й сама держава в цілому, надалі продовжували жити тісними зв’язками з колишньою метрополією: ми продовжували вести спільну господарську діяльність (без особливих потуг намагаючись позбавитися замкнутого циклу радянської економіки); цікавитись культурною складовою північно-східного сусіда (читати книги, дивитись кіно та телебачення, де, зокрема, неодноразово українців зображали, м’яко кажучи, не в найкращому світлі); вести недолугу енергетичну політику, що дозволяло Росії вести відвертий шантаж України в обмін на її лояльність; здавати в оренду територію під російські військові бази (наслідки нам всім добре відомі); розпродувати військове майно та зменшувати чисельність військ, вірячи, що такі сусіди як Росія ніколи не вчинять напад на нашу державу, тощо.
Усвідомивши, після вторгнення, усі хибні уявлення щодо того, як повинна існувати та розвиватися суверенна держава, Україна, в особі її громадян, почала буквально з нуля робити перевтілення, яких, як було вище сказано, так не вистачало для здобуття незалежності, в повному сенсі цього слова, а саме: розбудову сильних та сучасних, згідно стандартів НАТО, збройних сил, посідаючи з кожним роком у Рейтингу військової потужності все вище місце; зміцнення енергетичної безпеки країни, купуючи такі важливі енергоресурси як газ, у західних країн, паралельно збільшивши власний видобуток; відновлення українського кінематографу та книговидання, кожного разу радуючи як українців, так і іноземців новим якісним продуктом; проведення чіткого зовнішньополітичного вектору (курс – інтеграція у західні політичні та економічні альянси), поклавши край вічним коливанням та багатовекторності, що, згідно соціальних опитувань, підтримується більшістю українського суспільства; реконструкцію старої та побудову нової транспортної інфраструктури (доріг, мостів, залізниць тощо) задля ефективнішого функціонування економіки держави; реформування таких важливих галузей як освіта, медицина, правоохоронна та судова системи; отримання власної помісної церкви (а, по суті, повернення назад своїх церковних прав) тощо.
Однак все ще залишається дуже багато аспектів життя країни, реформування яких не проводилося взагалі. Одним з таких прикладів є розбудова сучасних військово-морських сил. Здобувши незалежність та отримавши після тривалого часу відсутності власної держави унікальну територію в самому центрі європейського континенту з виходом до двох морів атлантичного басейну (Чорного і Азовського), українське суспільство забуло про такий важливий «кит», на якому тримається кожна морська держава, як військовий флот. Маючи більш ніж тисячолітню історію військово-морських сил (починаючи з княжих часів епохи Київської Русі), великий період якої становила відсутність в українського народу державності взагалі, проте з продовженням морських традицій (приклад – флот запорозького козацтва), та здобувши довгоочікувану свободу самим вирішувати власну долю, українці досі не спромоглися розбудувати міцну надводну та підводну складові своєї національної армії. Не стала поштовхом для цього й окупація Росією Кримського півострову, під час якої Україна втратила більш ніж півсотні своїх кораблів.
Проте Україні, мабуть, все ж таки судилося і у цій сфері почати процес реформування. Так, на початку 2018 р., після завершення побудови Росією Керченського мосту через однойменну протоку до окупованого Криму, вільний прохід вітчизняних та іноземних суден до українських морських портів (Маріуполь, Бердянськ) став під великим знаком питання. Порушуючи ще з початку агресії усі можливі норми міжнародного права, Росія на власний розсуд почала демонстративно перешкоджати проходу торговим кораблям до акваторії Азовського моря, даючи зрозуміти, що його господарем є далеко не обидві держави (як це прописано в чинному українсько-російському договорі про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р.). Після такого кричущого попрання російським урядом двосторонніх домовленостей, ситуація почала поволі рушати з місця.
На початку вересня 2018 р. Президентом України Петром Порошенком було проведено засідання Ради Національної безпеки і оборони, на якому було прийнято рішення про відправку військових кораблів у води Азовського моря з метою захисту національних інтересів. Так, 10 вересня у Бердянському морському торговельному порту був спущений на воду перший малий броньований артилерійський катер «Лубни», а пізніше ще один – «Кременчук». 20 вересня з Одеси до Бердянська, де до кінця 2018 р. має відкритися Азовська військово-морська база, вирушили пошуково-рятувальне судно «Донбас» та морський буксир «Корець», за проходом в акваторію Азовського моря яких спостерігала вся українська та міжнародна громадськість і для зустрічі яких було направлено вищезазначені катери «Лубни» та «Кременчук». Варто зазначити, що заради недопущення провокацій з боку Російської Федерації та задля успішного виконання операції ВМС України, українські судна в небі супроводжував американський розвідувальний літак Boeing RC-135V.
Момент для подібних рішень та операцій української сторони є доволі підходящим. Адже, по-перше, в кінці вересня місяця почалася 73-я сесія Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй у м. Нью-Йорк, на полях якої питання українсько-російського конфлікту стало на порядку денному, що було відображено, зокрема, під час виступу на Генасамблеї ООН очільника Української держави щодо ситуації навколо Азовського моря з наголосом на те, що порушення мають бути припинені як незаконні, у тому числі в рамках Конвенції ООН з морського права і що вони мають отримати рішучу відповідь, включаючи посилення санкційної політики та інші цілеспрямовані заходи. По-друге, Україна увійшла у передвиборчий період, де українському політикуму потрібно показати ефективні заходи щодо захисту державного суверенітету, у тому числі й в Азовському морі.
У цьому контексті дуже важливою є підтримка Української держави міжнародною спільнотою. Так, 25 вересня 2018 р. під час робочого візиту до Сполучених Штатів Америки, в рамках вищезгаданої Генасамблеї ООН, Президент України Петро Порошенко зустрівся з Президентом Європейської Ради Дональдом Туском. Сторони обговорили активізацію міжнародних зусиль для захисту українських інтересів від протиправних дій Російської Федерації в Азовському морі. А вже 27 вересня берегова охорона США на військово-морській базі у м. Балтиморі здійснила передачу Україні двох катерів типу Island, що є черговим підтвердженням підтримки України Америкою.
Таким чином, можна з обережним оптимізмом стверджувати, що Українська держава почала поволі реагувати на ситуацію, яка відбувається біля її берегової лінії. Розуміючи, що морські торгівельні шляхи в Азовському і Чорному морях є дуже важливими для вітчизняної економіки, нарівні з захистом південних кордонів України від можливих провокацій з моря, українська влада почала робити важливі кроки для розбудови військово-морських сил. Звичайно, наша країна ще на початку шляху утвердження її як сильної морської держави, але сам факт розуміння незахищеності її як у військовому, так і економічному плані у двох морських акваторіях, дає поштовх для руху у напрямку досягнення Україною статусу регіональної морської потуги.
Станіслав Желіховський