З давніх-давен територія сучасної Української держави завжди була об’єктом зацікавленості для різних народів світу. Її вигідне географічне розташування, помірний клімат, наявні багаті ресурси, включно з плодючими чорноземами та корисним копалинами, — основні, проте далеко не єдині причини привабливості України. Від того українська земля завжди була як головним багатством місцевого населення, так і його непростим тягарем, адже через свої напрочуд прекрасні показники тим державним утворенням, які існували на українській території, було важко втримати свою незалежність.
Не змінилась ця тенденція і в теперішній час, особливо в епоху прискорення глобалізаційних тенденцій та пов’язаних з цим процесом зростання напруженості на планеті. Будучи затисненою між євроатлантичною (західною) цивілізацією та євразійським (російським) світом, Україна і надалі вимушена боротися за своє політичне й суверенне існування, з паралельною цьому процесу залученістю у протистояння на міжнародній арені різних світових гравців. І причини цього криються здебільшого в тих самих факторах, які роблять територію «від Сяну до Дону» доволі приманливою як для сусідніх народів, так і для держав-гегемонів. Серед таких факторів варто виділити наступні: географічне розташування, кліматичні умови, природо-ресурсний потенціал, культурно-цивілізаційна приналежність населення.
Географічне розташування. Власне фактор географії є чи не найважливішим чинником, який надає Україні важливого значення в розрізі її геополітичного позиціонування. Будучи розташованою в серці Європейського континенту (ймовірний географічний центр Європи розташований біля с. Ділове Закарпатської обл.), до того ж у регіоні так званої Балто-Чорноморської осі, територія України вигідно відрізняє її серед деяких інших сусідніх країн. Сучасна Українська держава, після того як майже всі її етнічні території через багато століть роздільності були об’єднані в одну суверенну країну, стала немовби своєрідним шляхопроводом між Західною Європою та величезним євразійським простором. Недаремно такі класики геополітичної науки як Г. Маккіндер і Н. Спайкмен проводили через територію України лінію розмежування між Гартлендом та Рімлендом — масивними частинами суходолу, які протягом усієї історії людської цивілізації завжди були об’єктом жадання у боротьбі за світове панування.
Ще з давніх часів транзитний потенціал території України був причиною того, що різноманітні народи, які проживали на всьому Євразійському масиві, використовували її в якості важливого сполучення між заходом і сходом та між північчю і півднем регіону. Такі народи як скіфи, сармати, гуни, слов’яни, авари, та ін. завжди робили спроби проникнути з території Азії ближче до кордонів цивілізованих європейських держав, нерідко оселячись на нашій землі та роблячи свій внесок у культурний код українців. Були випадки переселення із заходу або півночі Європи на територію України, наприклад такі народи як кельти або ґоти, які також залишили слід в українському етногенезі. А народи Скандинавського півострову взагалі використовували транспортне сполучення сучасної України, зокрема її річковий потенціал, для торговельно-економічних відносин з Візантією та іншими країнами Південної Європи і Близького Сходу (шлях із варягів у греки), через що такі давні міста як Київ та Чернігів мали неабиякий зиск, що стало не останньою причиною політичного і економічного підйому останніх й поштовхом до об’єднання навколо них різних племінних союзів та закладення перших підвалин державності на українських землях.
Проте, навіть в епоху Середніх віків, яка слідувала за періодом Великого переселення народів, коли на території сучасної України виникли перші державні утворення, такі як Київська Русь, факт наявності централізованої влади не зупиняв ні кочові народи Сходу (половці, печеніги, монголо-татари, ін.), ні осілі народи Заходу (поляки, угорці, пруси, ін.) у їхніх намірах заволодіти українськими землями. А коли їм це все ж таки вдалося, то Україна аж до XX ст. стала ареною боротьби між впливовими державами по тій головній причині, що й у давні часи — вигідне географічне розташування України.
З огляду на це, не дивно чому такий відомий польський політичний і державний діяч Ю. Пілсудський, після відродження у 1918 р. Польської республіки, був прихильником геополітичної концепції Балто-Чорноморського союзу (так зване Міжмор’я), який, окрім самої Польщі, мав би включати територію сучасних України, Литви та Білорусі. Розробляли проекти зі створення Балто-Чорноморської осі й вітчизняні представники політичних і наукових кіл тієї доби, зокрема М. Грушевський та Ю. Липа. До речі, певні декларативно-правові кроки на цьому шляху таки було здійснено, приміром чого може служити підписання членами делегацій Булдурської конференції (Литва, Латвія, Естонія, Польща, Фінляндія, УНР) політичної конвенції (31 серпня 1920 р.), метою якої було створення «Східної Антанти» та Балто-Чорноморського союзу.
Однак, у той час реалізувати даний проект на практиці було маловірогідно, зокрема через експансіонізм більшовицької Росії (з 1922 р. — СРСР), яка сама мала бажання контролювати простір між Балтійським і Чорним морями, що на довгі сім десятиліть відкинуло задуми народів Центральної та Східної Європи зробити це чи то у самостійний, чи то у конфедеративний спосіб. Та після припинення існування радянської імперії, така молода держава як Україна на велике здивування для самої себе стала республікою, яка стала контролювати велику частину Балто-Чорноморської осі, зокрема через те, що більшістю держав-членів ООН Україна була визнана в якості незалежної держави в тих кордонах, які сформувалися після Другої світової війни, що зробило її найбільшою за площею країною з тих, чия територія повністю лежить у Європі. До того ж, офіційний Київ отримав омріяний вихід до Чорного й Азовського морів (за що боролись і Київська Русь, і Гетьманщина, і УНР), а отже й водне сполучення зі Світовими океаном.
Важливим є й сусідство на західному та південно-західному кордонах України з країнами-членами Європейського Союзу (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), де діє єдиний ринок, і державами Шенгенської зони (ті ж країни, окрім Румунії), де відмінено паспортний контроль, що є досить комфортним для переміщення товарів і послуг. Це, разом з фактом існуванням на українській території морських портів (Одеський, Чорноморський, Ізмаїльський, Миколаївський, Бердянський, Маріупольський тощо), досить сильно посилює її транзитне становище. Така можливість надає перспективу для створення нових транспортних маршрутів для переміщення вантажів і пасажирів зі сходу на захід і навпаки (наприклад, приєднання до проекту «Новий шовковий шлях»). А повноцінне відновлення у майбутньому річкового судноплавства між Україною та північними країнами відкриє ще більше можливостей для вітчизняної економіки й, відповідно, зможе перетворити Україну на ключовий транзитний хаб Євразійського материка.
Окрім політико-економічного значення, Україна має вигідне географічне розташування й для світової безпеки. Знаходження між двома найбільшими військово-політичними союзами, такі як НАТО (на чолі зі Сполученими Штатами Америки) та ОДКБ (на чолі з Росією), перетворює Україну на своєрідну буферну зону між обома антагоністичними блоками. Однак, з огляду на те, що офіційний Київ визначився зі своїм зовнішньо-політичним орієнтиром, проголосивши рух на інтеграцію до європейського та євроатлантичного простору, що закріплено як на конституційному рівні, так і здебільшого підтримується українськими громадянами, це може стати фактором для подальшого поглиблення співпраці України із Заходом у розрізі не лише політико-економічної сфери, а й військової, з перспективою перетворення нашої держави на форпост вільного світу із захисту від загроз, які посягають на ліберально-демократичний спосіб життя.
Ризиків, які загрожують стабільністю для всієї світової безпеки чимало. Це і посилення агресивної політики Кремля (жертвою якої виступає як сама Україна, так і інші держави регіону та світу), зростання напруги на Близькому Сході (Лівія, Палестина, Іран), все ще нестабільна ситуація на Балканах (постання на порядку денному косівського питання) тощо. Тому цілком зрозуміло, чому західні держави зацікавлені у співпраці з Україною, у чому немаловагому роль відіграє географічний фактор, що ми, зокрема, можемо спостерігати через щорічне виділення Вашингтоном коштів для безпекової допомоги нашій країні (2020 р., скоріше за все, не буде виключенням, доказом чого може служити те, що у Палаті представників Конгресу розпочався процес затвердження проекту оборонного бюджету, який передбачає $250 млн допомоги для України на наступний рік), а також у зв’язку з регулярним проведенням на українській території військових навчань та будівництво американцями в Очакові Центру оперативного управління флотом. Останнє зайвий раз підкреслює зростання важливості Чорного моря для НАТО, особливо в розрізі посилення військової присутності у ньому Росії, включно з територією окупованого Криму. А враховуючи те, що Туреччина є специфічним союзником (даються в знаки культурні особливості), Україна особливо наполегливо повинна позиціонувати себе в якості своєрідного (й часом альтернативного Анкарі) «мосту» між Заходом та Сходом, що може утвердити її в якості регіонального лідера.
Кліматичні умови. Географічні фактори є одними з головних чинників, що впливають на клімат будь-якої місцевості на планеті. Не є винятком й територія України. Віддаленість від океанів, континентальної Євразії і переважно рівнинний характер території України визначають клімат нашої держави як помірно-континентальний, за винятком Південного узбережжя Криму, де клімат є подібним до субтропічного середземноморського типу. Завдяки теплому клімату, гарному рельєфу та наявності великих площ чорнозему (третина світових запасів), в Україні надзвичайно сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва.
Не буде перебільшенням констатування того, що зростання кількості населення на Землі, а також посилення тенденції до зміни клімату можуть стати у майбутньому серйозною проблемою для людства, з ризиком нестачі їжі та води для регіонів, які особливо залежать від сільського господарства. І Україна, в разі задіяння всіх своїх посівних площ для вирощування важливих агрокультур, з використанням для цього передових технологій, може використати подібну ситуацію, як би це цинічно не звучало, на свою користь, з огляну на знаходження у помірних кліматичних зонах з достатніми для цього сонячними днями та водними ресурсами. Також позитивно для України може відіграти й саме глобальне потепління, адже клімат нашої держави може стати менш континентальним і поступово наблизитися до морського, що, у свою чергу, може стати додатковим фактором для зростання врожайності. Останнє потягне за собою як стабільне забезпечення продовольчими товарами українських споживачів, так і збільшення українськими аграріями експорту сільськогосподарської продукції у регіони, які її потребують.
Значення українського клімату, що, як було сказано вище, сильно залежить від географічного розташування, розуміють й такі потужні держави світу як США РФ та КНР, і вони, швидше за все, робитимуть спроби посилити свою присутність у політичному та економічному житті України. Однак, у цій ситуації Київ має вести дуже зважену політику, адже отримання статусу світової житниці може мати як позитивні, так і негативні наслідки. Важливо, щоб Українська держава використала це з максимальною економічною вигодою для себе та своїх громадян, з паралельною можливістю захистити себе від зовнішніх посягань, особливо зі сторони східного кордону. Адже такі країни як Росія (не виключено, що Москва через своє переважне північне розташування посилюватиме експансію у бік південних широт), а також вірогідні численні біженці з Близького Сходу — регіону, який може найбільше постраждати від глобальних змін у кліматі, що потягне за собою голод, війни та епідемії, — становитимуть серйозний виклик для стабільного існування України. Тому на рівні з економічним зростанням, необхідно надалі покращувати свої як технологічний, так і військовий потенціали.
Природно-ресурсний потенціал. Як уже було сказано, одними з головних надбань України традиційно є її земельні ресурси. Проте, для того, щоб українська земля дійсно стала головним рушієм економічного благополуччя було б добрим кроком зі сторони української влади з відкриття ринку землі. Адже зняття мораторію на продаж та відчуження сільськогосподарських земель для надання власникам можливості вільно розпоряджатися землею стало би причиною для підйому України у світових рейтингах, зокрема й щодо ведення на її території бізнесу, а отже вплинуло б на добробут українських громадян.
Щодо інших природніх ресурсів, то українські надра є досить багатими на різноманітні корисні копалини, серед яких можна виділити вугілля, нафту, газ, торф, родовища заліза, марганцю, урану, золота тощо. Однак, узалежнювати національну економіку від видобутку природніх ресурсів не варто, тим паче, що їх запаси мають властивість рано чи пізно закінчуватися, а деякі з них і так знаходяться на межі вичерпаності. Українська держава має розвивати науково-технологічну сферу економіки, особливо враховуючи, що серед українських громадян є досить багато спеціалістів з різних галузей знать, які і є найкращим та безцінним ресурсом нашої країни.
Культурно-цивілізаційна приналежність населення. Попре доволі вигідне географічне розташування, з притаманними для цього комфортним кліматом та непоганими покладами ресурсів, все ж найбільшою цінністю для України, як це було сказано вище, є її громадяни. Однак, через багатосторічний період бездержавності та супровідні цьому потрапляння українських земель під владу тих чи інших чужоземних народів, які за своїми культурно-цивілізаційними ознаками були не просто різними, а часто суперечили один одному, через що територія України не раз ставала ареною для з’ясування стосунків між ними, стало причиною того, що український народ, у кінцевому підсумку, не набув стану моноетнічності та монокультурності. Це стосується, перш за все, мови, релігії, світогляду тощо. Про це, до речі, американський політолог і соціолог С. Гантінгтон у своїй відомій праці «Зіткнення цивілізацій», описуючи Україну, зазначав, що вона є «розколота країна з двома різними культурами. Лінія розлому між цивілізаціями, що відокремлює Захід від православ’я, проходить прямо по її центру ось вже кілька століть».
Хоча для сучасного глобалізованого світу мультикультуралізм та полірелігійність не становлять проблем для розвитку та безпеки окремо взятої держави, що ми можемо спостерігати, приміром, в країнах Західної Європи чи США (хоча і там бувають винятки), все ж Українська держава часом стає жертвою інформаційної війни з боку третіх країн, які мають бажання розіграти національну і релігійну карту для власних корисливих та експансіоністських інтересів, від чого страждає не лише політико-економічна ситуація всередині нашої країни, а й територіальна — базовий компонент, від якого залежить геополітичне позиціонування України на географічній мапі світу. Окупація російським авторитарним режимом Криму і Донбасу, після багатьох років цинічної пропаганди, яка мала на меті роз’єднати українців за мовною та релігійною ознаками, — найяскравіший цьому приклад.
Однак, попри свою неоднорідність, український народ все одно продовжує сповідувати принципи соборності та національної єдності. Причинами цього може служити фактор, який є спільним для всіх громадян, — стремління українців до свободи, демократії та гідного способу життя, що робить українців справжньою європейською нацією, яка має на меті працювати на благо своєї землі, і яка, як вже було сказано, має всі для цього наявні позитивні характеристики, від географічних до ресурсно-містських, багатократно помножених на науково-технічний потенціал, в основі чого знаходиться людина, яка і є рушієм всіх необхідних змін в Україні.
***
Отже, підсумовуючи усе вище сказане, можна констатувати, що геополітичне становище України є досить вагомим, з перспективою подальшого зростання. Це, перш за все, завдячує як вигідному географічному розташуванню у регіоні Балто-Чорноморської осі, своєрідній з’єднуючій ділянці суходолу між Західною Європою та рештою Євразійського масиву, так і наявними на українській території комфортними кліматичними умовами та ресурсним потенціалом.
Усі ці фактори, на рівні з українським населенням, яке, попри свою багатонаціональність та полікультурність, має перспективи стати повноцінними мешканцями цивілізованого світу, можуть перетворити Українську державу на ключового гравця світової політики. У розрізі цього, дуже важливо, щоб Україна постійно працювала над собою, щоб зайняти своє «місце під сонцем», для чого необхідно проводити якісні реформи, розвивати науково-технічний потенціал, покращувати рівень демократичних свобод, посилювати силовий блок, розбудовувати транспортну інфраструктуру, яка б сполучала усі куточки нашої країни, особливо з морським та річковими портами. Виконання цих та багатьох інших умов можуть стати підвалинами того, що невдовзі Україна перетвориться на лідера, з яким рахуватимуться передові держави світу, а українські громадяни житимуть в державі, про яку вони мріяли протягом багатьох років своєї буремної історії і на яку вони точно заслуговують.
Станіслав Желіховський
